Глава 36. Назар

Я набираю номер Дем’яна й коротко, відстороненим, діловим тоном викликаю його до свого кабінету.

Коли двері відчиняються й брат ступає через поріг, у повітрі між нами знову спалахує густа й важка напруга. Дем’ян зупиняється за два кроки від мого масивного робочого столу, заклавши руки в кишені темного піджака. Його обличчя здається повністю закритим, кам'яним, мов гранітна плита, а погляд — вичікувальним, гострим і прохолодним.

Я не роблю дипломатичних вступів, не пом'якшую кутів і не вигадую сторонніх тем для розмови. Я дивлюся йому прямо в очі, важко спираючись широкими долонями об поліроване дерево столу, і викарбовую кожне слово:

— Що в тебе з моєю нареченою, Дем’яне?

Питання зависає у важкій тиші кабінету, мов просочена озоном темна хмара перед нищівною грозою.

Я пильно, не кліпаючи, стежу за кожним рухом його обличчя, за кожним посмикуванням м'язів, за найменшою мікромімікою. Дем’ян на коротку мить затихає, занімівши всім тілом. Він не спалахує роздратованим гнівом, як це було напередодні у готелі, але його погляд на секунду зрадливо сіпається й ковзає вбік — геть від мого прямого, спопеляючого погляду, у бік затуманеного панорамного вікна. Він мовчить кілька терпких, незкінченних секунд, зважуючи кожну мить, а потім повільно повертає голову до мене.

— Ти знову за своє? Між нами нічого немає, Назаре, — його голос лунає низько, абсолютно рівно й позбавлено будь-яких яскравих емоцій чи виправдань. — Взагалі нічого.

Я не відводжу очей, відчуваючи, як липка підозра все ще повільно отруює моє серце.

— Тоді чому ви сьогодні вранці таємно зустрічалися в парку? — кидаю я, важко карбуючи кожну деталь і пильно стежачи за його найменшою реакцією. — Навіщо ця таємничість; віддалена альтанка;твої руки на її обличчі й її сльози? Мені потрібні вичерпні пояснення, Дем’яне.

Дем’ян важко й шумно зітхає, наче втомлений чоловік, змушений витрачати сили й розжувовувати безглузде, дитяче непорозуміння. На його суворому обличчі з'являється вираз ледь помітного роздратування й туги.

— Бо твоя наречена вбила собі в голову ідею зняти для тебе весільний сюрприз, — спокійно, навіть трохи роздратовано відповідає він, дивлячись мені прямо в очі й не кліпаючи. — Вона хотіла зробити святковий відеоролик про вашу історію кохання від нас обох. Ми зустрілися в парку, аби обговорити сценарій, але я одразу сказав їй, що це дурна й недоречна ідея. Ми посварилися. Вона й так натягнута мов струна, виснажена всіма цими підготовками й твоїми постійними підозрами, тому й розплакалася. Я просто намагався її заспокоїти й витер сльози. Це все, Назаре.

Кожне його слово відбивається у моїй свідомості, наче останній вирішальний пазл, що із тихим, виразним клацанням стає на своє законне місце.

Він повторив усе. Слово в слово, деталь у деталь. Те саме відео, той самий сюрприз, той самий безглуздий сценарій і сварка через його недоречність, про яку мені пів години тому розповідала Ліза . Вони не мали жодної можливості домовитися, зідзвонитися чи узгодити свої версії — Ліза увесь цей час була вдома під моїм особистим наглядом, і я пред'явив їй фотографії детектива одразу, з порога. Вони обоє говорили щиру, незаперечну правду.

У цей момент важкий, отруйний затиск у моїх грудях нарешті остаточно розтискається, випускаючи з легень застрягле, гаряче повітря.

Пекучий сором за власну потвору-параною, за цей безглуздий, ганебний допит і за найнятих детективів вмить випалює в мені останні залишки сумнівів. Я поводився як сліпий, зациклений на ревнощах психопат, який через власний виснажений розум і втому ледь не знищив власними руками щастя коханої жінки й довіру єдиного брата.

— Я зрозумів... — мовлю я, роблячи глибокий, полегшений вдих. Важка напруга, що залізом стискала плечі й скроні останні дві доби, поволі відступає, лишаючи по собі лише спустошення. — Вибач мене за цей допит, брате. Я просто... занадто перенервував через це весілля й бізнес.

Я повільно підводжуся з-за столу й простягаю йому руку через поліроване дерево.

— Мені справді потрібна твоя допомога, Дем’яне. Попереду ще купа організаційних деталей — локація, кортеж, координація гостей. Сам я просто фізично не встигаю закрити все до дати. Допоможеш мені довести це весілля до кінця?

Дем’ян дивиться на мою простягнуту долоню, на секунду затримує важкий погляд на моєму обличчі, а потім повільно киває й тисне мені руку. Його рукостискання міцне, сухе й гаряче.

— Допоможу, — тихо, але твердо відповідає він.

Руйнівна, виснажлива буря у моєму житті нарешті остаточно вщухає. Безглуздий конфлікт повністю вичерпано, туман недовіри розвіявся, а попереду чекає лише наш із Лізою свято й щасливе майбутнє.

vqJ - остання частина промокода до роману Юліанни Бойлук "(Не) моя родина"