Глава 35. Ліза

Важкі броньовані двері зачиняються за моєю спиною з тихим, фатальним клацанням замка, що лунає в моїх вухах мов постріл. У великій вітальні нашого будинку панує густа, задушлива й липка напівтемрява. Жалюзі на вікнах щільно занурені, і лише вузькі, тьмяні сірі смуги блідого денного світла прорізають простір, вихоплюючи з мороку застиглий силует Назара.

Він сидить у глибокому шкіряному кріслі навпроти передпокою. Непорушний, мов кам'яна брила, у повній, зловісній тиші.

— Назаре?.. — мій голос звучить лякливо й стишено. Я зупиняюся на порозі, відчуваючи, як по спині пробігає гострий, крижаний мороз, а серце гарячково калатає десь у районі горла. — Чому ти в темряві?

Він не відповідає одразу. Поволі, із лякаючою, розважливою повільністю Назар підводиться з крісла. У його здерев'янілих руках біліє чорний щільний конверт. Без жодного слова, не виражаючи жодної людської емоції чи бодай тіні тепла, він робить кілька важких кроків уперед і повільно, зверхньо кидає вміст конверта на скляний журнальний столик між нами.

Глянцеві фотографії з шелестом розлітаються віялом по прозорій поверхні.

Бліде світло з вулиці падає прямо на кольорові, лякаючо чіткі кадри. Наш ранковий парк. Густий осінній туман. Дерев'яна альтанка. Дем’ян, який владно й обережно тримає моє обличчя у своїх великих долонях, і я — із заплющеними від розпачу очима, яка безпорадно тулиться до його пальців.

У цей момент моє серце припиняє битися. Кров у жилах перетворюється на розпечений лід, а легені стискаються, позбавляючи мене можливості зробити бодай один подих. Він стежив за нами. Назар найняв приватного детектива, який фіксував кожен наш рух.

— Гарні знімки, правда? — голос Назара звучить тихо, низько й загрозливо рівно, від чого по моїй шкірі деруть гострі голки. — Мені особливо подобається той, де мій рідний брат так ніжно й владно торкається обличчя моєї нареченої. А ти так лагідно й безпорадно тулишся до нього... Це теж було через «запаморочення від вина», Лізо? Чи він знову врятував тебе й приніс на руках?

Його погляд — це два виточені леза, які повільно й безжально вивертають мою душу назовні. Я бачу, як під його шкірою на вилицях ходуном ходять напружені жовна, а пальці стиснуті в кулаки з такою силою, що суглоби побіліли до кольору крейди.

Зашморг остаточно стиснувся. Уся моя попередня брехня про сходи, непритомність і турботу тріснула й розпалася на порох. Тваринний, панічний жах затискає горло, але в ту саму секунду в моєму зраненому, гарячковому мозку спалахує божевільний, останній інстинкт самозбереження. Я розплющую очі ширше, змушуючи себе видавити не провину чи сором, а дикий, нестримний розпач і удаваний праведний гнів.

— Боже мій... — мій голос зривається на крик, а сльози, які й так підступали до горла, проливаються гарячим, рясним потоком по щоках. — Ти... ти найняв за мною детективів?! Ти стежив за мною, мов за якоюсь злочинницею?!

Я роблю крок до нього, вказуючи тремтячим пальцем на розкидані фотографії.

— Ти божевільний, Назаре! Ти остаточно втратив глузд і залишки людської гідності від своїх дурнуватих, хворобливих ревнощів!

— Не смій перекладати провину на мене! — вперше вибухає він, і його голос розтинає тишу будинку, мов нищівний грім. — Я бачу докази! Я бачу твоя зраду на власні очі!

— Це не зрада, ти, засліплений дурню! — волаю я у відповідь, змушуючи себе всією душею вірити у власну гарячкову брехню, яка народжується прямо зараз серед цього пекла. — Ми зустрічалися таємно, бо готували для тебе весільний сюрприз!

Назар застигає. Його важкий, спопеляючий погляд сіпається, а дика лють на обличчі на мить розмивається спантеличенням і шоком.

— Що?.. Який сюрприз?

— Відеоролик! — я важко й часто дихаю, затискаючи кулаки біля грудей і плачучи вже від справжнього, невимовного болю й огиди до цього фарсу. — Ми хотіли зняти історію .Історію нашого з тобою кохання, зробити тобі особливий подарунок на весіллі від мене й Дем’яна, аби показати, як ти нам дорогий! Ми посварилися в парку через сценарій, бо Дем’ян вважав це дурною ідеєю й відмовлявся допомагати, а я переконувала його! Мені стало зле, я розплакалася від стресу й твоєї постійної недовіри, а він просто заспокоював мене й витирав сльози!

Я підходжу впритул до нього й з силою штовхаю його долонями в груди, хапаючись за цю останю можливість захиститися.

— А ти... ти поставив за мною стеження! Ти вистежував мене! Ти зіпсував усе! Ти знищив нашу довіру, Назаре! Як я можу виходити за чоловіка, який не вірить мені ні на гріш?!

Назар мовчить. Довгі, терпкі секунди він дивиться на моє заплакане, тремтяче обличчя, на сльози, що капають на паркет, і на розкидані глянцеві фотографії. У його очах вирує дика, важка боротьба між виснажливою підозрою й божевільним, сліпим бажанням вірити, що його світ не розпався на уламки.

Він повільно заплющує очі й робить глибокий, важкий вдих. Його широкі плечі дещо опускаються.

— Сюрприз... — тихо, майже безвучно вимовляє він, знову відкриваючи очі.

У його погляді більше немає дикого вогню — там з'являється якась дивна, занадто спокійна й розважлива глибина.

— Добре, Лізо. Якщо це був сюрприз... вибач мені. Я справді збожеволів від ревнощів. Я приберу стеження. Повірю тобі.

Він крок за кроком підходить, м'яко обіймає мене за тремтячі плечі й цілує в мокру від сліз скроню. Його обійми здаються міцними й теплими, але моє серце калатає мов божевільне.

Назар робить вигляд, що повірив. Він говорить заспокійливі слова й обіцяє все забути, але під цією маскою м'якості я виразно відчуваю загрозу.

— Іди відпочинь, кохана, — тихо каже він, відпускаючи мене.

Я розвертаюся й мовчки прямую до спальні. Але як тільки двері за моєю спиною зачиняються, лишаючи мене в самотності, страх з новою силою стискає моє горло. Назар не пробачив і не повірив. Я чую, як у вітальні лунають його тихі кроки до робочого столу, а за мить простір прорізає звук набору номера.