Глава 34. Назар

Екран робочого смартфона спалахує коротким, холодним світлом, перериваючи гнітючу, важку тишу мого кабінету. Один короткий вібросигнал, який у цій тиші звучит мов постріл упритул.

Я не одразу торкаюся гаджета. Кілька нескінченних секунд я просто дивлюся на миготливе сповіщення від зашифрованого каналу, відчуваючи, як серце у грудях робить важкий, болісний поштовх і наче застигає у крижаному затиску. Губи стискаються у тонку, здерев'янілу смужку, а повітря в легенях вмить перетворюється на розпечене залізо.

Я повільно знімаю блокування.

Файл завантажується миттєво. Серія чітких, деталізованих фотографій високої роздільної здатності розгортається на екрані, розриваючи рештки мого світу на криваві, непотрібні шматки.

Міський парк. Вузька, похмура алея, оповита сирим осіннім туманом. І вони обоє.

На першому знімку Дем’ян стоїть біля альтанки, а Ліза гарячково біжить до нього, знявши всі маски, захисні бар'єри й удавану байдужість. На другому — вони стоять уже впритул, майже торкаючись одне одного. Вона дивиться на нього з таким розпачем, з такою неприхованою, божевільною пристрастю й пекучим болем, якими ніколи, ніколи за всі ці роки наших стосунків не дивилася на мене.

Але найгіршим, найнестерпнішим стає третій знімок.

Великий план. Дем’ян простягає руки й міцно, володарсько бере її обличчя у свої великі, гарячі долоні. А Ліза... вона не відсахнулася. Вона не вирвалася, як зробила це зі мною в номері, гребуючи моїми доторками! Вона заплющила очі, безпорадно й ніжно тулячись щокою до його пальців, схиливши голову перед чоловіком, якого я вважав своїм єдиним братом.

Дика, нищівна лють вибухає в моїх жилах, випалюючи все людське й залишаючи лише згарище. Мої пальці стискають корпус телефона з такою силою, що захисне скло тріскається дрібною павутиною під подушечкою великого пальця.

Брехуха. Підла, безсоромна брехуха.

Вона плакала в моїх обіймах лише кілька годин тому. Вона клялася, що їй стало зле від вина, вибачалася, дивилася на мене чесними, мокрими від сліз очима й приймала мої цілунки. А ща першої нагоди побігла на таємне побачення у туманний парк, аби знову кинутися в його руки.

Огида й крижаний, холодний гнів остаточно замінюють собою біль. Більше немає місця для сумнівів, вагань чи братерської жалості. Вони вирішили, що можуть безкарно грати зі мною у свої брудні, подвійні ігри? Вони вважали мене засліпленим дурнем, якого можна безкінечно водити за ніс і дурити дитячими вигадками про слизькі сходи, запаморочення й знепритомнення?!

Я повільно підводжуся з-за столу, беру піджак і щільний чорний конверт із роздрукованими на глянцевому фотопапері знімками, які детектив додатково прислав кур'єром.

Виходжу з офісу. Мій крок вивірений, твердий і важкий, мов хода ката, що йде виголошувати вирок. Я більше не ревную, я не відчуваю страху втрати — я готуюся до суду.

Через пів години я входжу до нашого порожнього будинку. У вітальні панує гнітюча, важка напівтемрява. Я не вмикаю світло, опускаючись у глибоке шкіряне крісло прямо навпроти вхідних дверей.

Конверт із чорно-білими й кольоровими доказами зради лежить на моїх колінах. Я повільно дістаю глянцеві фотографії й розкладаю їх віялом у руках, вдивляючись у кожен детальний кадр, у кожну лінію їхніх зрадницьких тіл, закарбовуючи цю ганьбу у своїй пам'яті.

У тиші будинку лунає тихий, але виразний і чіткий звук: клацання електронного замка й повільний поворот дверної ручки.

Ліза повертається додому.

Я завмираю в кріслі, вдивляючись у темряву передпокою й міцно, непорушно тримаючи фотографії в руках.

hX - перша частина промокода до роману Юліанни Бойлук "(Не) моя родина"