Глава 33. Ліза

Повернення до столиці перетворилося на суцільне катування мовчанкою. Дорога здавалася нескінченною: Назар зосереджено тримав кермо, удаючи спокій і зануреність у робочі дзвінки, але важка напруга в салоні авто була настільки густою, що бракувало повітря. Як тільки ми дісталися міста й Назар поїхав на термінову зустріч до офісу, я, дрижачи від жаху та нездатності далі жити в цій невизначеності, схопила телефон. Схована від чужих очей, я надіслала Дем’яну коротке повідомлення з точними координатами й вимогою негайно зустрітися у віддаленому куточку міського парку.

Парк огортає вогкий, сирий осінній туман. Вологий пісок алеї м'яко пружинить під ногами, а пожовкле листя з шелестом падає з дерев, вкриваючи стежки блідим килимом. Я швидким, майже гарячковим кроком іду вглиб старої липової алеї, далі від людних алей і чужих очей, безперервно й перелякано озираючись довкола. Кожен шелест гілок, кожен шепіт вітру змушує моє серце здригатися від панічного страху: здається, ніби з-за кожного дерева за мною хтось стежить.

Дем’ян чекає біля старої дерев'яної альтанки на краю схилу. Він стоїть, спираючись спиною на огорожу, у темному пальто з піднятим коміром. Волосся трохи розпатлане холодним вітром, а в темних очах, коли він повертає обличчя на мої квапливі кроки, спалахує такий дикий, вимогливий вогонь, що в мене забиває подих.

— Ти прийшла, — тихо мовить він, роблячи рішучий крок мені назустріч.

— Прийшла, бо ти божевільний, Дем’яне! — я зупиняюся за два кроки від нього, міцно затискаючи пальці в кулаки, аби приховати зрадливе тремтіння рук. Мої щоки палають від холоду й гарячкового розпачу. — Що ти робиш?! Навіщо ти прислав те нічне повідомлення? Ти розумієш, що Назар лише дивом не побачив його?!

— Мені байдуже на Назара, Лізо, — його голос звучить низько, оксамитово й беззаперечно твердо. Він дивиться на мене так, ніби у всьому світі існуємо лише ми двоє. — Мені важливо лише те, що відбувається з тобою.

— Зі мною відбувається те, що ти руйнуєш моє життя! — виривається з моїх грудей напівшепотом-напівкриком. Сльози безсилля закипають в очах, обпікаючи повіки. Я роблю крок до нього, з молитвою й відчаєм дивлюся в його затяті очі. — Благаю тебе, Дем’яне... Якщо в тобі залишилася бодай крапля жалю чи поваги до нашого минулого — поїдь з міста. Зникни. Залиш мене у спокої й не псуй моє майбутнє. Я виходжу за Назара. Ми повернулися додому, і між нами ,з тобою,все остаточно скінчено!

Дем’ян повільно похитує головою. На його губах з'являється гірка, майже болісна усмішка чоловіка, який більше не вірить у жодну з моїх вигадок.

— Ти сама не віриш у те, що кажеш, Лізо, — він ступає впритул, і його гаряче дихання торкається мого обличчя, розганяючи ранковий холод. — Ти не кохаєш його. Ти згораєш від сорому поруч із ним, ти гидуєш власною брехнею, але все одно намагаєшся натягнути на себе цю сукню як зашморг. Ти не зможеш так жити.

— Це мій вибір! — гарячково шепочу я, але голос зрадливо зривається.

— Це не вибір, це повільне самогубство, — відрізає він.

Дем’ян раптом простягає руки й обережно, але міцно бере моє обличчя у свої великі, гарячі долоні. Його пальці обпікають занімілу від морозу шкіру, а погляд проникає просто в душу, вивертаючи назовні кожне моє приховане, заборонене бажання.

— Забудь про весілля, — раптом тихо, карбуючи кожне слово, вимовляє він.

Його пропозиція лунає серед туманного парку як грім серед ясного неба, змушуючи моє серце зупинитися.

— Що?.. — ледь чутно видихаю я.

— Покинь усе. Кинь цей фарс, кинь міські плітки, звинувачення й постійний страх, — його очі спалахують нестримною, непохитною рішучістю. — Втечи зі мною, Лізо. Просто зараз. Ми виїдемо з країни. Один рік... Подаруй нам один рік. Ми подорожуватимемо світом, дивитимемося на океан, залікуємо всі наші старі рани й знову навчимося дихати. А потім... потім ти сама обереш будь-яке місто на карті. Ми купимо там будинок із великим садом. І народимо дітей, Лізо. Наших справжніх дітей, вирощених у любові, а не на брехні.

Повітря виривається з моїх легень. Власні ноги стають ватними, і якби не його міцні долоні на моїх щоках, я б просто опустилася на вологу траву. Його слова малюють перед очима картину, про яку я таємно, до болю в грудях мріяла всі ці довгі, самотні три роки: він, я, свобода, власний дім і дитина з його темними очами. Це звучало так близько, так солодко й так катастрофічно неможливо.

— Дем’яне... Боже, це божевілля... — з моїх очей нарешті проливаються перші гарячі сльози, залишаючи вологі доріжки на щоках. — Я не можу так вчинити з Назаром... Я винна йому...

— Ти нічого йому не винна ціною власного життя, — лагідно, з невимовною ніжністю шепоче Дем’ян, витираючи великим пальцем сльозу з моєї щоки.

Він не цілує мене, хоча його губи перебувають за якийсь сантиметр від моїх. Він повністю володіє собою, даючи мені відчути абсолютну щирість кожного свого слова.

Потім Дем’ян повільно, неохоче розтискає пальці й робить крок назад, залишаючи між нами простір для подиху.

— Я не тисну на тебе, Лізо, — його голос знову стає спокійним і глибоким. — Я не змушую тебе ухвалювати рішення цієї секунди. Я даю тобі час подумати. Але знай: я чекатиму. І я більше не дозволю тобі знищити себе.

Він повертається й повільно крокує алеєю, зникаючи у густому білому тумані, а я залишаюся стояти сама посеред мовчазного парку, охоплена диким виром між обов'язком, соромом і божевільним коханням.

Mz2 - третя і остання частина промокода "Моя всупереч всьому"