Глава 30. Ліза

Важкі, рішучі кроки Дем’яна остаточно затихають за дверима, а в напівтемному номері залишається лише задушлива, липка й важка тиша. Вона тисне на вуха глухим гулом, змішуючись із різким, кислим ароматом розбитого шампанського, яке поволі, темно-золотавими плямами всотується у світлий ворсистий килим.

Я застигаю на місці, мов кам'яна статуя, не наважуючись зробити навіть найменший, найтихіший подих. Назар стоїть за два кроки від мене, повернувшись напівбоком. Його широка спина напружена, мов сталевий канат під граничним навантаженням, а розсіяні гострі друзки скла під його підошвами здаються наочним, моторошним нагадуванням про те, як близько ми щойно підійшли до абсолютної, безповоротної руїни.

— Назаре... — мій голос звучить глухо й зтишено, але дивовижно рівно, ніби його видає зовсім інша людина.

Я змушую себе зробити крок уперед, обережно обходячи темну калюжу розлитого вина, і подивитися йому прямо в очі, хоча всередині все тремтить від жаху.

— Ти справді міг про нас таке подумати? Серйозно? Після всього, що ми пройшли за ці роки?

Він повільно, важко повертається до мене. У його темному, змученому погляді вирує важка, отруйна суміш глибокого виснаження, сорому за власний раптовий вибух і залишків пекучої підозри, яку Дем’яну вдалося загнати трохи глибше, але так і не вдалося знищити остаточно.

— Я приїхав нічним рейсом, щоб зробити тобі сюрприз, Лізо, — тихо й зломлено мовить він, і в його голосі більше немає колишньої самовпевненості — лише глухий, виснажливий біль. — А знайшов Дем’яна у розстебнутій сорочці й тебе з палаючими, розчервонілими щоками. Що я мав подумати?!

— Ти мав згадати, що я твоя наречена, а він — твій рідний брат! — знову нападаю я, гарячково хапаючись за брехню, мов за єдиний рятівний круг серед шторму. — Дівчина на рецепції внизу попереджала нас про міцність цього витриманого вина! Мені справді стало зле! Голова тріщала так, що я світла бачити не могла, а Дем’ян просто допоміг мені дійти до ліжка . А ти влаштував тут допит з пристрастю й звинуватив нас у найгіршому бруді!

Я говорю це, вимовляю слово за словом, а всередині мене все вигорає дотла, перетворюючись на чорний попіл. Кожне вигадане слово застрягає в горлі гострим, іржавим лезом. Мені огидно. Невимовно, нудотно огидно від самої себе, від цієї моторошної вправності, з якою я прикриваю власну провину й підлість чужими удаваними образами.

Назар важко, протяжно зітхає, заплющує очі й повільно проводить широкою долонею по обличчю, ніби намагається змити виснажливу втому й залишки дикої, неконтрольованої люті. Його захисний панцир остаточно тріскається. Він робить крок до мене, випростовує руки й намагається обняти мене за плечі, притягнути до свого тіла, шукаючи прощення, тепла й заспокоєння.

— Лізо... вибач. Я просто... я збожеволів на секунду, — тихо шепоче він.

Його гарячі, важкі долоні лягають на мої оголені плечі. І в цю ж мить по моєму тілу пробігає дика, майже судомна хвиля відрази й пронизливого холоду. Не до нього — до самої себе. Мені здається, що на моїй шкірі досі горить пекучий, тавруючий слід від поцілунків і доторків Дем’яна, і щирий, ніжний доторк Назара робить цю зраду брудною, остаточною й абсолютно нестерпною.

Я різко, майже перелякано відсахнуюся назад, вириваючись із його обіймів.

— Не треба, Назаре... Будь ласка, не торкайся мене зараз, — мовлю я, притискаючи холодні, тремтячі пальці до скронь і відвертаючи обличчя в напівтемряву. — У мене просто розривається голова. Я більше не можу цього витримувати.

Назар завмирає з піднятими напівдорозі руками. Його обличчя вмить знову кам'яніє, втрачаючи рештки тепла. Поміж нами в одну секунду виростає глуха, непробивна стіна з крижаного холоду й непереборної недовіри.

— Я зрозумів, — відрізає він низьким, позбавленим будь-яких теплих ноток голосом. — Посплю на дивані у вітальні. Приберемо це все вже вранці.

Він розвертається, не чекаючи моєї відповіді, й виходить до сусідньої кімнати. За мить у вітальні клацає вимикач і згасає світло, залишаючи мене в повній, густій напівтемряві спальні.

Я напівжива опускаюся на край широкого, зім'ятого ліжка. Мої руки тремтять так сильно, що я змушена міцно затиснути їх між колінами. Зрадниця. Брехуха. Почварна боягузка. Мені хотілося провалитися крізь цей паркет, здерти з себе цю сукню й розридатися від пекучого сорому, який розривав груди зсередини.

І в цей момент на нічній тумбочці стишено, коротко вібрує мій екран.

Я повільно, здерев'яніло повертаю голову. Екран смартфона спалахує на декілька секунд, вихоплюючи з темряви яскраве сповіщення від прихованого номера.

Тремтячими пальцями я беру телефон і знімаю блокування. На екрані висвічується коротке повідомлення від Дем’яна:

«Я в номері на поверсі нижче. Все зайшло занадто далеко. Я більше не дозволю тобі вийти за нього».

SH - друга частина промокоду до роману Вікі Дрейк "Паскуда відьма для дракона". Ввечері буде третя - завершальна!