Глава 28. Ліза

У цей момент моє серце припинило битися. Воно просто заклякло десь у районі горла, стиснувшись у крихітний, крижаний вузол. Кров застигла в жилах, перетворившись на обпікаючий лід, а повітря навколо стало настільки густим, гарячим і задушливим, що кожна клітина мого тіла заволала про смертельну небезпеку. У вухах тонко й болісно занило, заглушаючи всі інші звуки, окрім важкого, спопеляючого пульсу.

Пальці Назара так і не торкнулися тканини — вони завмерли за якийсь єдиний міліметр від білосніжного коміра Дем’яна. Вказавши витонченим, але неприродно здерев'янілим пальцем на ледь помітну, розмазану блідо-рожеву смужку, яка залишилася після моїх божевільних, квапливих обіймів і гарячкових поцілунків, Назар повільно підвів очі.

Його обличчя більше не виражало ні втоми після нічного рейсу, ні щирої братерської теплоти, з якою він щойно ступив через поріг. Це була маска із сухого, загартованого льоду, за якою ховалася нищівна лють.

— Цікава історія, брате... — тихо, майже пошепки мовив Назар, і від цього спокійного, позбавленого будь-яких людських емоцій голосу по моїй спині пробіг смертельний мороз. — Дуже зворушлива турбота. Але звідки тоді на твоєму комірі слід від червоної помади Лізи? І чому ви обоє дихаєте так, ніби щойно бігли марафон?

У кімнаті запанувала глуха, моторошна тиша.

Дем’ян не поворухнувся. Його широкі плечі напружилися, мов натягнуті сталеві троси під нищівним навантаженням, а щелепи стиснулися так сильно, що на вилицях виразно заграли ходуном жовна. Я бачила, як його темний погляд гарячково шукає бодай якийсь вихід із цієї пастки, але зашморг вже невідворотно затягнувся на наших шиях.

І в цій страшній тиші дикий, тваринний страх у моїх грудях раптово поступився місцем чомусь набагато гіршому — пекучій, отруйній хвилі огиди до самої себе.

Боже, що я накоїла?..

Тільки зараз, дивлячись на скам'яніле обличчя нареченого, до мене з повною, нищівною силою дійшло усвідомлення того, на краю якої жахливої прірви ми щойно зупинилися. Я була за один-єдиний крок, за один рух від того, щоб перекреслити все. Зрадити чоловіка, який мені довіряв, пронятися слабкістю, віддатися імпульсу, алкоголю й давньому бісу, який руйнував моє життя. Я ненавиділа себе в цю секунду так сильно, як ніколи в житті. За власну легкодухість, за тремтіння в колінах від доторків Дем’яна, за те, що дозволила цій божевільній пристрасті засліпити мене й розтоптати власну гідність. Мені хотілося провалитися крізь цей паркет, здерти з себе цю сукню, видерти з пам'яті останні пів години.

Назар повільно, не зводячи з нас свого важкого, спопеляючого погляду, зробив крок назад до вхідних дверей. Його рух був передбачливим, розважливим і страшним у своїй абсолютній холоднокровності. Він простягнув руку, поволі повернув латунну ручку й із тихим, глухим клацанням зачинив двері зсередини.

Замок заблокувався. Ми опинилися остаточно відрізаними від решти світу. У пастці, з якої більше не було куди тікати й де не існувало жодних виправдань моєму ганебному вчинку.

Тієї ж секунди пальці Назара безсило розтиснулися.

Пляшка коштовного елітного шампанського впала на підлогу. Глухий, вибуховий брязкіт розбитого кришталю розітнув тишу кімнати, мов постріл упритул. Бризки пінистого золотистого вина й сотні гострих друзків розлетілися паркетом, плямуючи світлий килим. Кислуватий аромат витриманого алкоголю вмить заповнив простір, змішуючись із важкими парфумами й духотою нашого гріха.

Назар навіть не глянув собі під ноги. Він ступив просто по гострих уламках скла, що хрустіли під його важкими підошвами, і важко, наче бачив нас уперше в житті, подивився спочатку на Дем’яна, а потім перевів погляд на мене — бліду, зломлену й знищену власним соромом.

— А тепер розкажіть мені правду, — карбуючи кожне слово, вимовив він. — Що між вами відбувається за моєю спиною?