Глава 27. Дем'ян

Повітря у вітальні застигло, перетворившись на густу, важку суміш вини й смертельного ризику. Кожен мій подих відбивався в ребрах тупим болем, але я змусив свої м’язи розслабитися, а обличчя — набути виразу роздратованої, сонної байдужості. У ці секунди вирішувалося все: чи вдасться мені відвернути катастрофу, чи наше життя розлетиться на друзки просто тут і зараз.

Назар повільно опустив пакет із десертами на скляний столик, але пляшку шампанського так і залишив у руці. Його погляд — темний, металевий, позбавлений будь-якої тіні нещодавньої радості — почав повільно, немов сканер, сканувати кожен куток кімнати.

Він затримався на мені: моя сорочка була застебнута через ґудзик, комір хаотично розстебнутий, а волосся розпатлане. Потім його очі перемістилися далі — на двері ванної, звідки щойно безшумно вийшла Ліза. Вона застигла біля дивана, немов натягнута струна, готова лопнути від найменшого шелесту. Обличчя — неприродно бліде, щоки палають від холодної води й гарячкового тертя, а сукня сидить на ній надто ідеально, ніби її щойно гарячково розгладжували здригаючимися руками. І, нарешті, Назар глянув крізь прочинені двері спальні на глибокі м'яті згортки на ліжку та зсунуте покривало, яке зрадницьки звисало на паркет.

— Цікава картина, — тихо промовив Назар. 

Я зробив півоберта, демонстративно потираючи затеклу шию, й видав тихий, втомлений смішок. Це була гра на грані фолу, де кожна фальшива інтонація чи зайвий жест могли стати фатальними.

— Не драматизуй, Назаре, — спокійно й трохи ліниво відповів я, зустрівшись із ним прямим, відкритим поглядом, хоча всередині все стискалося у крижаний вузол. — Твоєму винарію треба змінити технологію дегустації. Десь годину тому Лізі раптово стало зле — мабуть, те витримане червоне виявилося надто міцним для неї. У неї розболілася голова, почало нудити.

Я мимохідь кинув співчутливий погляд у бік Лізи, даючи їй можливість просто мовчки кивнути й не вступати в діалог, де її тремтячий, наляканий голос міг нас негайно видати.

— Вона ледь дійшла до ліжка, — продовжив я без жодного вагання в голосі, нанизуючи брехню за брехнею. — Я допоміг їй прилягти, приніс води з ванної. Ну а потім... сам сів на краєчок, поки чекав, коли їй покращає, і просто відключився від утоми. Ти ж знаєш, скільки годин я провів за кермом і на важких зустрічах за останні дві доби.

Назар мовчав. Його обличчя залишалося непроникною маскою, на якій неможливо було зчитати жодної емоції. Він повільно прокрокував углиб кімнати, не зводячи з мене очей. Важкі, карбувальні кроки його туфель глухо відбивалися від паркету, вираховуючи секунди нашого відтермінованого вироку.

Він не сказав ні слова і про нездужання Лізи. Натомість Назар зупинився впритул до мене. Від нього пахло дорогим парфумом, сухим повітрям аеропорту й далекою, виснажливою дорогою.

Він повільно підняв вільну руку, простягнув пальці й пильно подивився на білу тканину моєї сорочки прямо біля коміра — туди, де на зім'ятій тканині ледве помітно, але невідворотно відбився рожевуватий слід від помади Лізи.