Глава 26. Ліза

Серце калатало так ошаліло, що його гуркіт відбивався глухим, пульсуючим болем у скронях. Один хибний рух, один подих невпопад, одна зрадлива деталь — і все моє життя розлетиться на дрібні, криваві друзки.

Я гарячково кинулася до дзеркала у ванній кімнаті, ледь не збивши з мармурової тумби кришталевий флакон із парфумами. Він дзвінко гойднувся, але я навіть не зупинилася. Зі сріблястої глибини скла на мене витріщилося чужисько: з дикими, розширеимиі від панічного жаху зіниямиі, палаючим гарячим рум'янцем на щоках, розпатланим , скуйовдженим волоссям та розмазаною навколо рота темно -червоною помадою. Вона плямувала шкіру, мов свіжа кров після смертельного поранення. Губи пекли — опухлі, чутливі й досі гарячі після вимогливих, божевільних поцілунків Дем’яна.

— Боже, ні... тільки не це, — гарячково прошепотіла я, тремтячими від холоду й страху пальцями вхопивши суху серветку.

Я почала з лютою, і майже оскаженілою силою ,терти шкіру навколо рота, намагаючись до останньої краплі зтерти сліди нашої провини. Шкіру обпікало від тертя, вона палала вогнем, але мені було байдуже. Я швидко плеснула на обличчя крижаною водою з крана, аби приглушити цей сороміцький рум'янець, і примусово затиснула долонею рот, намагаючись угамувати важке, уривчасте дихання. Легені стискало залізним обручем, кисню катастрофічно бракувало, а серце заходилося в грудях, мов спіймана пташка.

У цей час у вітальні Дем’ян уже майстерно розігрував рятівну виставу. За зачиненими дверима ванної я виразно чула його хрипкий, удавано сонний і невдоволений голос — він вигравав для мене дорогоцінні секунди, ризикуючи всім:

— Назаре?.. Чорт забирай, котра взагалі година?! Стій, не ламай двері, я вже відчиняю.

Він робив усе можливе, аби здатися чоловіком, який від утоми й кількох келихів звалився прямо в одязі на диван у вітальні й міцно заснув. Дем’ян навмисно повільно відчиняв двері, демонстративно позіхав, гучно шорхав ногами об паркет і бурмотів собі під ніс сонну лайку, демонструючи повну дезорієнтацію після раптового пробудження.

Я гарячково розгладила пальцями пасма волосся, прибрала за вуха розпатлані локони, розправила комір сукні й тісно притиснулася спиною до прохолодної кахляної стіни ванної, затамувавши подих.

У вітальні пролунало останнє, сухе клацання металевого замка. Дем’ян повільно відчинив вхідні двері.

— Брате! Ну ти й дрихливий, я вже думав, ви тут чадним газом отруїлися! — на увесь коридор пролунав гучний, бадьорий голос Назара.

Тон його випромінював легкість і радість. Він упевнено ступив через поріг, тримаючи в одній руці пляшку елітного шампанського, а в іншій — фірмовий пакет із десертами. На його обличчі сяяла широка, переможна посмішка чоловіка, який успішно підкорив черговий бізнес-пік, уклав вигідну угоду й приїхав уночі святкувати перемогу з коханою нареченою.

Але ця посмішка почала згасати просто на очах.

Назар зробив два кроки вглиб напівтемної вітальні, і його веселий вираз миттєво випарувався. Повітря між ними вмить звузолилося від невидимої напруги. Його погляд — гострий, чіпкий, навчений помічати найменші дрібниці й найменшу брехню, — миттєво став важким, темним і небезпечно уважним. Він зупинився посеред кімнати, повільно переводячи очі з зім'ятої, застебнутої абияк сорочки Дем’яна та його прискореного дихання — на важку, напружену тишу спальні й зачинені двері ванної, де напівжива від страху ховалася я.

— А ти спав вдягнений? — тихо спитав він.