Глава 25. Дем'ян

Гучний стукіт у двері номера влучив у скроні, мов постріл упритул. Я закляк над Лізою, відчуваючи, як пристрасний хміль миттєво випаровується з крові, залишаючи по собі лише крижаний, тверезий жах. Моє серце, яке секунду тому калатало від божевільного жадання, зробило важкий перебійний удар і, здавалося, просто зупинилося. Повітря у спальні вмить стало важким і задушливим, ніби з кімнати викачали увесь кисень.

За цим тонким дерев'яним щитом лунав гучний, упевнений стукіт кулака об двері та бадьорий, нестерпно радісний голос Назара:

— Лізо! Дем’яне! Відчиняйте, соні! Я закрив угоду раніше й приїхав нічним рейсом зробити вам сюрприз! Ви що, вже спите?!

Голос брата прорізав тишу спальні, наче розпечене лезо. Кожне його слово лунало як вирок. «Сюрприз...» Боже, він навіть не здогадувався, від якої ганьби й краху нас відділяла якась крихка засувка та кілька метрів напівтемряви. Від усвідомлення того, на краю якої прірви ми щойно опинилися, мій лоб укрив дрібний холодний піт.

Я зірвався з ліжка в один стрибок, важко й часто дихаючи, ніби після тривалого виснажливого кросу. Вхопив сорочку, яка скинутою ганчіркою лежала на підлозі, й гарячково почав застібати ґудзики плутаними, здерев'янілими пальцями. Руки зрадницьки тремтіли, ґудзики не потрапляли у петлі, а в голові з кожним ударом пульсу молотом гриміла одна-єдина думка: якщо він зайде зараз і побачить її в такому вигляді, це кінець усьому. Це знищить її життя, моє й Назарове.

Я на мить озирнувся на Лізу. Вона сиділа на краю широкого ліжка, бліда, мов полотно, розплющивши від панічного страху очі. Вона стискала ковдру біля грудей, але її розкішна вечірня сукня була спущена з плечей, розстібнута на спині, а зім'яті простирадла за її спиною безслівними свідками волали про те, що тут щойно відбувалося.

— Лізо, швидко... приведи себе до ладу! — видавив я хрипким, сиплим шепотом, кидаючи їй піджак і квапливо затягуючи ремінь на штанах. — Зроби вигляд, що ти була у ванній!

Позаду знову пролунав стукіт — цього разу вимогливіший і гучніший. Замок на вхідних дверях знову коротко запищав, реагуючи на дублікат картки, який був у Назара.

— Ей, є хто ?! Дем’яне, ти що, оглух там?! Чому засувка закрита?!

Ліза в повній, неконтрольованій паніці підхопилася на ноги. Вона дихала часто й уривчасто, судомно намагаючись дотягнутися до блискавки на спині. Її пальці дрижали так сильно, що вона лише безпорадно рвала тонку тканину сукні. З її очей бризнули сльози розпачу та безсилого страху.

Я підбіг до неї на одну коротку мить, одним ривком застебнув блискавку догори, пальцями гарячково розгладив її розпатлане волосся й підштовхнув у бік суміжної кімнати.

Вона встигла лише відступити на пару кроків і схопитися за гребінець, коли з вітальні пролунав сухий тріск. Назарові набридло чекати, і він із силою натиснув на зовнішню ручку, намагаючись зняти блокування.

Я повернувся обличчям до дверей спальні, відчуваючи, як холодний піт стікає по хребту, поки важка латунна дверна ручка з того боку почала повільно й невідворотно опускатися донизу.