Глава 24. Ліза

Прохолода шовкового покривала злегка обпекла мої оголені ноги, але вже за мить це відчуття розчинилося у важкому ,палкому жарі тіла Дем’яна, який накрив мене собою, опустившись зверху. У напівтемряві спальні, розбавленій лише тьмяним світлом вуличного ліхтаря крізь тонку тюль, його силует здавався величезним, небезпечним і водночас єдино бажаним у всьому світі. Його важкий подих обпікав мої щоки, а запах дорогих парфумів, змішаний із тонким ароматом темного вина та шкіри, остаточно позбавляв залишків тверезості.

Я більше не думала. Не аналізувала, не шукала виправдань і не намагалася бути правильною. Алкоголь, що солодко й підступно вигравав у крові, разом із роками придушуваним болем остаточно спалив останні залишки глузду, залишивши після себе лише оголений, дикий і неконтрольований голод.

Його пальці, гарячі, шорсткі, звичні до важкої праці й керма, швидко знайшли потайну блискавку на моїй вечірній сукні. Сухий, виразний шурхіт тканини прорізав тишу кімнати, і шовк плавним водоспадом ковзнув донизу, звільняючи від своєї ваги мої плечі й груди. Дем’ян припав гарячими губами до ямки між шиєю та ключицею, і від цього жадібного, глибокого дотику по моїй шкірі прокотилася нищівна хвиля пекучих дрижаків. Я солодко й безпорадно ахнула, закинувши голову на м'які подушки й міцніше стиснувши повіки.

Його поцілунки були повільними, вимогливими й водночас божественно-приємними. Він спускався все нижче — до ключиць, до чутливої, гарячої шкіри над корсетом, залишками мого здорового глузду змушуючи мене плавитися в його надійних руках. Серце калатало десь під самими ребрами, вибиваючи божевільний ритм.

Я простягла тремтячі долоні вгору й торкнулася його обличчя. Мої пучки пальців обережно й повільно провели по суворих, грубих шрамах на його вилиці — тих самих, за якими ховалася болісна таємниця його минулого і мого власного зламаного серця. Дем’ян на мить завмер, важко заплющивши очі й міцно притиснувшись щокою до моєї долоні, ніби шукав у цьому дотику прощення.

— Лізо... — його голос був схожий на хрипкий напівшепіт-напівкрик, повний невимовного болю й непохитного, голодного бажання.

— Мовчи... просто не зупиняйся, — прошепотіла я у відповідь, повністю втрачаючи залишки контролю, і судомно вп'ялася пальцями в його широкі, напружені плечі, тягнучи його назад до себе.

Не існувало більше ні Назара, ні нашого весілля, до якого лишалися лічені тижні, ні детально підготовлених дегустаційних меню, ні сяйва моєї весільної обручки. Увесь світ звузився до цієї напівтемної спальні, до цього величезного ліжка й чоловіка, якого я одночасно кохала й ненавиділа понад власне життя. Я сама гарячково подалася йому назустріч, сплітаючись із ним тілом, віддаючись цьому божевільному, руйнівному пориву без жодного залишку.

Його важка, гаряча долоня впевнено ковзнула вздовж мого оголеного стегна, піднімаючи залишки тканини, а гарячі, сухі губи знову накрили мої, вимогливо розкриваючи їх для глибокого, безсоромного поцілунку. Ми були за один-єдиний подих від того, щоб переступити останню фатальну межу, за якою повернення назад уже не існувало ні для кого з нас. Дем’ян спирався на лікті, важко й часто дихаючи мені в губи, його темні очі палали диким, первозданним вогнем, а пальці вже торкнулися краю моєї білизни...

І в цей найвищий, ошалілий момент із вітальні зненацька лунає різкий, звук, що розрізає напівтемряву кімнати, мов лезо.

Бам-бам-бам.

Дем’ян миттєво завмирає наді мною, його тіло натягується, мов струна під нищівним струмом, а з моїх легень одним важким ривком вибиває абсолютно весь кисень.