Глава 23. Дем'ян

Я дивився, як вона перехиляє черговий келих терпкого червоного вина, і всередині мене все стискалося від тугого, болісного вузла. Повільні ковтки, стиснуті до білості пальці на токій ніжці кришталю... Вона пила не задля смаку. Вона ховалася за цим келихом, немов за останнім ненадійним щитом, намагаючись залити глуху паніку й залишки власного страху. Страху переді мною. А головне — перед тим небезпечним, неконтрольованим виром, який знову закручувався між нами, зносячи всі штучні бар'єри.

— Досить, Лізо, — тихо, але нетерпимо мовив я, коли сомельє знову нахилився над її келихом із пляшкою темного рубінового напою.

Я рішуче підвівся з-за столу й зробив стриманий жест шеф-кухареві.

— Дякуємо, вечеря була чудовою. Решту дегустації ми перенесемо на інший день.

Вона хотіла заперечити, спалахнула, випростала спину й спробувала виставити свій уже звичний колючий захист. Але коли Ліза спробувала підвестися на ноги, її зненацька похилило вбік. Я миттєво опинився поруч, підхоплюючи її під лікоть пальцями, що мимоволі стиснули її м'яку шкіру. Вона сіпнулася від мого дотику, мов від розпеченого заліза, але втримати рівновагу без моєї підтримки вже не могла — вино діло робило швидко й підступно.

Дорога тихими, затишними коридорами готелю до нашого номера здавалася нескінченною. Я йшов поруч, відчуваючи гаряче дихання Лізи та її нерівний, трохи переривчастий крок. Вона вперто намагалася триматися рівно й гордо, але високі підбори зрадницьки плуталися в м'якому, глибокому ворсі килима. Її ніжні щоки палали яскравим рум'янцем від випитого й від нашої близькості — тієї пекучої, нестерпної близькості, від якої жоден із нас більше не мав куди втекти. Кожен її шурхіт, кожен подих брав мене у полон.

Коли ми нарешті дійшли до дверей нашого люксу, я приклав електронний ключ до сенсора. Замок стишено клацнув, і я штовхнув важку дерев'яну стулку всередину напівтемної вітальні.

— Я сама... я можу йти сама, Дем’яне, — прошепотіла вона, намагаючись відсахнутися від мене й ступити через поріг самостійно.

Але висока тонка шпилька зрадницьки підвернулася на слизькому стику підлоги. Ліза зойкнула, стрімко втрачаючи опору, і панічно сплеснула руками в повітрі.

Мої рефлекси спрацювали швидше за думки. Я миттєво впіймав її у повітрі, міцно притягуючи до своїх грудей.

Гаряче тендітне тіло врізалося в мене, і цей несподіваний фізичний контакт миттєво зруйнував останні бар'єри, які ми з такою важкістю й болем будували . Її м'які груди притислися до моєї грудної клітини, тонкі пальці судомно вчепилися в лацкани мого піджака, шукаючи порятунку, а солодкий, хмільний подих із нотками темного винограду та пряної ванілі обпік мою шию.

— Відпусти мене... — видавила вона, але в її голосі вже не було колишньої холодної суворості — лише беззахисний, оголений трепет і зламана слабкість.

— Щоб ти знову впала? — мій голос прозвучав глухо, важко, майже сипло від напруги, що розривала ребра.

Я не випускав її із залізних обіймів, відчуваючи, як її серце калатає об мої груди точно так само дико й прискорено, як і моє власність.

— Випусти! Ти не маєш права торкатися мене! Ти взагалі не мав тут бути! — вона раптово впала в гнів, гарячково штовхаючи мене в груди й вириваючись із такою силою, ніби боролася за власне життя проти найнебезпечнішого ворога. — Чому ти постійно поруч?! Чому ти втручаєшся в моє життя, Назарове життя, наше весілля?! Чого ти від мене хочеш через стільки років???!!

— Чого я хочу?! — вибухнув я, і стримувана лють разом із невимовним, глухим болем остаточно прорвала дамбу розуму.

Я не дав їй зробити й кроку назад. Перехопив її тонкі зап'ястя й одним різким, але контрольованим рухом притиснув спиною до важких зачинених дверей люксу. Вона ахнула від несподіванки, витріщивши на мене свої великі, туманні від алкоголю й сліз очі.

— Ти справді хочеш знати, чого я хочу, Лізо?! — я нахилився до самого її обличчя, дихаючи з нею одним гарячим повітрям, відчуваючи, як від її божевільної близькості мені остаточно зносить дах. — Я хочу припинити цю кляту фарсову гру! Я хочу, щоб ти перестала брехати собі й мені! Ти дивишся на мене й бачиш не помічника Назара, не його брата чи компаньйона. Ти бачиш нас. Те, що було між нами. Те, що ти намагалася поховати, але так і не змогла!

— Це було в минулому! — її губи тремтіли, а в очах спалахнув чистий, оголений розпач. — Ти сам усе зруйнував! Ти пішов!

— Я не хотів йти, я повернувся б, якби не та аварія! — рикнув я, міцніше фіксуючи її руки над головою, замикаючи її у пастці власного тіла й спекотного дихання. — Але я ніколи не переставав дихати тобою. І я бачу, як ти палаєш кожен раз, коли я просто торкаюся тебе. Спробуй сказати, що це не так. Скажи мені в обличчя, що ти нічого не відчуваєш!

Вона затамувала подих. Наші погляди зчепилися, і в цій мовчазній дуелі очі в очі вибухнули роки розлуки, болю, несказаних зізнань і нестерпного, голодного бажання. Вона прикусила губу, з її очей скотилася одна-єдина гаряча сльоза, підкреслюючи її беззахисність, і цей вигляд зламав у мені останній запобіжник самоконтролю.

Я глухо вилаявся й накрив її губи своїми.

Це був не ніжний, обережний поцілунок. Це був вибух. Відчайдушний, дикий, вимогливий поцілунок двох людей, які надто довго морили себе голодом і брехнею. Вона ахнула мені в губи, і замість того, щоб відштовхнути, раптово відповіла — з тією ж жагою, з тим самим диким божевіллям, що й я. Її руки виплуталися з моєї хватки й судомно вчепилися в моє волосся, притягуючи мене ще ближче, зливаючись зі мною в єдине ціле.

Я впивався її смаком, її солодкістю, її хмільним подихом, повністю втрачаючи зв'язок із реальністю. Не існувало більше ні Назара, ні майбутнього весілля, ні моральних заборон. Існувала лише ця напівтемна кімната, ці двері й дівчина, яка завжди була і назавжди залишиться єдиною володаркою мого серця.

Осліплений пристрастю, диким бажанням і роками невиплаканого болю розлуки, я відірвався від її солодких губ лише на секунду, щоб перехопити повітря. Вона важко й часто дихала, дивилася на мене палаючими, затуманеними очима, не випускаючи мого волосся з пальців.