Глава 22. Ліза

— Назаре, ти взагалі при своєму розумі?! — я майже кричу в слухавку, відчайдушно крокуючи з кутка в куток власної вітальні й з усієї сили стискаючи смартфон у тремтячій долоні. — Це наше весілля! Наша церемонія, наше меню, наші дегустації! Чому ти знову відправляєш замість себе Дем’яна?!

— Люба моя, благаю тебе, заспокойся, — у голосі Назара крізь сухий гуркіт цехових верстатів чути справжній розпач. — На об'єкті повна катастрофа! У мене зриваються контрактні строки, і якщо я зараз особисто не втручуся, ми втратимо мільйони. Я обіцяю, що виправлюсь це перед тобою, вибачуся, відвезу тебе куди завгодно одразу після весілля! Але сьогодні в мене просто немає іншого виходу. Дем’ян чудово знається на ресторанах та організації, він допоможе тобі з усім.

— Ти постійно це робиш! Постійно перекладаєш на нього те, що мав би робити сам! — мій голос зривається від суміші люті й чистого, тваринного страху. Страху знову опинитися з Дем’яном наодинці — особливо після того зізнання й гарячого шторму, що вибухнув між нами у винному льоху.

— Кохана, я тебе дуже прошу... Поїдь із ним. Це всього на дві доби. Я приєднаюся до вас, як тільки розгребу це пекло. Цілую тебе, мушу бігти!

Він вимикає зв'язок першим, залишаючи мене сам на сам із глухим, болісним гудінням у вухах. Серце калатає десь у горлі.

А вже через пів години під моїми вікнами тихо й погрозливо бурчить мотор чорного позашляховика.

Дорога до заміського спа-готелю минає в густій, майже фізично відчутній тиші. Дем’ян упевнено тримає кермо масивного авто, не вмикає музику й лише зрідка кидає на мене важкі, пронизливі погляди крізь дзеркало заднього виду. Його пальці міцно стискають шкіряну оббивку керма, а виражений профіль здається викарбуваним із граніту.

Я ж увесь шлях відвернута до бічного вікна, до крові кусаю губи й вдаю, що старанно вивчаю весняні пейзажі за склом. Проте насправді я бачу лише його відображення й відчуваю, як у вузькому просторі салону мені бракує кисню від його близькості. Кожен його глибокий подих змушує все всередині мене стискатися від нестерпного тугого вузла напруги.

Коли авто нарешті зупиняється біля розкішного комплексу, прихованого серед високих сосен, я на мить дозволяю собі полегшено видихнути. Наївно сподіваюся, що заклопотаність організаторів і окремі номери допоможуть мені зберегти рятівну дистанцію.

Проте на рецепції на нас чекає нищівний удар.

— Доброго дня! Раді вітати вас у нашому комплексі, — привітно посміхається дівчина-адміністратор, швидко стукаючи пальцями по клавіатурі й вивчаючи монітор комп'ютера. — Ваша бронь — один двокімнатний люкс із великим королівським ліжком.

— Як один? — кричу я. — Мій наречений мав змінити на два номери. Цей чоловік — не мій наречений. Я не можу бути з ним в одному номері, це якась помилка… — миттєво додаю я, відчуваючи, як холодний піт проступає вздовж хребта.

— Розумієте... ваш наречений або його помічник не вносили жодних коригувань у бронювання. За вами так і рахується один двокімнатний люкс із великим королівським ліжком, — ніяково пояснює дівчина, скрушно зсунувши брови.

— Ви жартуєте?! — у мене перехоплює подих від переляку. — Ні-ні, вибачте, сталася прикра помилка! Нам потрібні два окремі номери. Будь ласка, перевірте, чи є якісь вільні варіанти!

Адміністраторка знову старанно перевіряє систему, але за декілька секунд скрушно хитає головою:

— На жаль, це абсолютно неможливо. У нашому готелі сьогодні розпочався триденний міжнародний бізнес-форум. Усі номери — навіть найпростіші стандартні — заброньовані до останнього місця. Жодного вільного ліжка в усьому комплексі немає.

Паніка огортає мене гарячою, душною хвилею. Один люкс. Одне величезне ліжко. Дем’ян і я.

Я роблю крок назад, готовісінька розвернутися, викликати таксі й утекти геть із цього місця, аби тільки не залишатися з ним під одним дахом. Але в цей момент Дем’ян обережно торкається мого ліктя. Його гарячі пальці обпікають шкіру навіть крізь тонку тканину мого плаща.

— Лізо, заспокойся, — його голос звучить низько, тихо й дивовижно спокійно, вмить розганяючи мій внутрішній хаос. — Люкс двокімнатний. Там є окрема вітальня з великим, зручним диваном. Я спатиму там. Тобі нічого не загрожує, я обіцяю.

Я повертаю голову й дивлюся в його темні, непорушні очі. У них стільки рішучості та стриманого болю, що я розумію: бігти нікуди. Я опинилася у пастці, яку сама ж допомогла створити своїм трирічним мовчанням.

Вечір швидко накриває готельний комплекс м'якими, оксамитовими сутінками. О восьмій годині ми спускаємося до приватної дегустаційної зали головного ресторану, де на нас уже чекають шеф-кухар і шеф-сомельє.

Зала занурена в напівтемряву, яку розганяють лише м'які, тремтливі вогники свічок у масивних срібних підсвічниках на дубовому столі.

— Для вашого святкового бенкету ми підготували особливу гастрономічну концепцію, — урочисто мовить сомельє, нахиляючись і розливаючи по кришталевих келихах перше ігристе вино. — До кожної зміни страв вам буде запропоновано спеціально підібрану винну пару, яка розкриє смак страв.

Я сідаю прямо навпроти Дем’яна. У напівтемряві, розрізаній відблисками свічок, його виражені вилиці та суворі шрами здаються ще чіткішими, а погляд — небезпечно темним і глибоким. Він дивиться на мене так уважно й некліпно, ніби крізь тонкий кришталь келиха бачить кожну мою думку, кожне приховане бажання й кожен страх, який я так старанно ховаю за байдужим виразом обличчя.

Щоб не збожеволіти під цим важким, магнетичним поглядом і бодай якось приглушити дику паніку, що стискає горло, я роблю перший великий ковток. А потім ще один. І ще.

Холодне, вишукане вино обпікає горло й приємним теплом розливається тілом, але тривогу це не знімає — лише підсилює чутливість кожної нервової клітини. Подають гарячі закуски, і сомельє наповнює наші келихи насиченим білим вином із золотавим відтінком. Я знову випиваю його майже до дна, зумисно уникаючи прямого зорового контакту з Дем’яном.