Глава 21. Дем'ян

Важкий, пронизливий погляд батька зупиняється на нас із Лізою, ніби промені рентгена. Він стоїть у дверному отворі, злегка мружачись від напівтемряви льоху, а за його спиною нервово переступає з ноги на ногу дворецький із масивною зв'язкою металевих ключів.

Повітря між мною та Лізою все ще розпечене від зізнань, що пролунали хвилину тому, але я миттєво збираю волю в кулак і натягую звичну маску непорушного спокою.

— Тату, — мій голос звучить рівно й переконливо, без жодної фальшивої ноти, поки я роблю крок уперед і непомітно затуляю плечем заплакане обличчя Лізи. — Ми якраз шукали ту саму пляшку колекційного каберне. Замок на старій дерев'яній шафі дещо заклинило, тому й забарилися.

Я впевнено простягаю йому вкриту легким шаром пилу пляшку.

Батько повільно переводить погляд із колекційного вина на Лізу, яка вже встигла відвернутися до тьмяного ліхтаря, вдаючи, що старанно розглядає етикетки на сусідніх стелажах. В очах Анатолія Миколайовича на мить спалахує гостра іскра підозри, але він нічого не каже. Лише мовчки приймає з моїх рук пляшку й сухо розправляє плечі.

— Зрозуміло, — кидає він туманним, важким тоном, поступаючись місцем на сходах. — Піднімайтеся в гостьову. Назар уже хвилюється, та й інші чекають на дегустацію.

Решта вечора перетворюється для мене на справжні тортури. Я сиджу за довгим обіднім столом, тримаючи в руці келих, і майже не чую світських розмов про бізнес, інвестиції та деталі майбутнього святкування. Мої очі раз у раз повертаються до Лізи. Вона сидить поруч із моїм братом, слухняно посміхається на його жарти, але її погляд — розсіяний, глибокий і безмежно далекий. Вона уникає мого прямого погляду, та я фізично відчуваю, як простір між нами іскрить від напруги.

Кожен її подих відгукується в мені болючим відгуком. «Кохання померло разом із тобою три роки тому...» — ці її слова лунають у моїй голові знову й знову, спалюючи залишки мого самообладання.

Наступного ранку мене будить різкий, наполегливий дзвінок смартфона. На екрані — восьма ранку й ім'я Назара.

Я проводижу долонею по обличчю й приймаю виклик:

— Слухаю, Назаре.

— Дем'яне, виручай! — у голосі брата лунає справжня паніка, а на задньому плані чути гуркіт виробничих верстатів. — У нас повна катастрофа на другому об'єкті! Зривається постачання імпортного обладнання, технарі валять усе один на одного. Якщо я зараз особисто туди не вилечу й не наведу лад, ми втратимо контракт на мільйони!

— Спокійно, — я сідаю на ліжку, намагаючись розігнати залишки важкого сну. — Що саме від мене потрібно? Замінити тебе на якійсь зустрічі?

— Гірше... Набагато гірше, — брат важко зітхає. — Ми з Лізою сьогодні мали їхати на дві доби за місто. У той заміський спа-готель, де плануємо проводити весільну церемонію. Там усе розписано по хвилинах: дегустація святкового меню, огляд локацій, зустріч із декоратором і флористом. Вона сама це все просто не потягне, а скасовувати поїздку занадто пізно — менеджер чекає саме сьогодні.

Мене ніби обдає крижаною водою. Серце робить важкий поштовх у грудях.

— Назаре, це ваше весілля, — тихо й обережно відповідаю я. — До чого тут я?

— Дем'яне, будь ласка! — благає брат. — Ти ж чудово розумієшся на ресторанному сервісі й логістиці. Поїдь із нею замість мене! Допоможеш оцінити меню, подивишся майданчик і просто будеш поруч, щоб вона не почувалася покинутою. Я вже написав їй, що в мене терміновий форс-мажор. Будь ласка, виручи брата!

У грудях розгорається гострий, болючий сором перед Назаром. Він щиро довіряє мені, вважає своєю головною опорою й навіть не здогадується, що ще вчора ввечері я тримав за плечі його наречену й чув її зізнання.

Але моє власне бажання бути поруч із нею виявляється сильнішим за будь-які докори сумління.

— Гаразд, — глухо мовлю я після довгої паузи. — Я поїду з нею.

— Дякую, брате! Ти мене просто врятував! Я зараз скину тобі деталі, адресу й номер адміністратора, — Назар квапливо вимикає зв'язок.

Через дві години мій позашляховик зупиняється біля під'їзду Лізи.

Я виходжу з машини й спираюся на дверцята, вдивляючись у знайомі вікна. Яскраве весняне сонце заливає вулицю, але всередині мене вирує справжній шторм. Заміський комплекс, тиша лісу, дегустаційні зали... І ми. Цілих сорок вісім годин наодинці. Без Назара, без батьківських очей і без фальшивих масок, які ми обидва змушені носити.

Двері під'їзду відчиняються, і на ганок виходить Ліза. На ній легкий світлий плащ, а в руках — невелика дорожня сумка. Вона зупиняється на мить, піднімає очі й зустрічається зі мною поглядом.

У її зіницях спалахує той самий страх, замішаний на непереборному притяганні, яке вже три роки нищить нас обох.

Я роблю крок їй назустріч, мовчки забераю з її рук сумку й закидаю на заднє сидіння, після чого відчиняю перед нею пасажирські двері. Вона мовчки сідає всередину.

Ми обидва не вимовляємо жодного слова, бо чудово розуміємо: попереду на нас чекають дві доби, які незворотно змінять усе.