Глава 20. Ліза

Мої слова зависають у прохолодному повітрі льоху важкою, майже відчутною на дотик тишею. Я дивлюся в його обличчя через напівтемряву, чекаючи бодай чогось — холодного виправдання, роздратування чи чергової фальшивої маски. Натомість бачу, як обличчя Дем’яна здригається, а в глибині його темних очей спалахує такий дикий, невимовний біль, ніби я щойно вдарила його ножем у саме серце.

— Ти... шукала мене? — його голос зривається на низький, глухий шепіт.

— Ти обіцяв, що поїхав на місяць, а зник на три роки, Дем’яне! — гарячі сльози, які я так довго придушувала, нарешті проривають греблю й обпікають щоки. — Цілий клятий рік я засинала й прокидалася з думкою про те, де ти й чому просто зник! Аж поки Віка не переконала мене, що ти просто кинув мене.

Дем’ян робить крок упритул до мене. Його сильні, загартовані руки тремтять, коли він обережно, ніби боячись торкнутися кришталю, піднімає долоні й стискає мої плечі. Його пальці гарячі навіть крізь тонку тканину моєї сукні.

— Я не ховався, Лізо... Боже свідок, я ніколи в житті тебе не кинув би, — розпач у його голосі звучить так щиро, що мені перехоплює подих. — Три роки тому... під час експедиції стався нещасний випадок. Аварія. Я дістав струс мозку та численні травми.

Він на мить заплющує очі, і я бачу, як на його скронях випинаються жили. Погляд падає на шрам на його красивому обличчі.

— Довгі місяці провів у приватній клініці в штатах, а потім була тривала реабілітація, коли я ледве ставав на ноги, — Дем’ян торкається пальцем власного підборіддя, де біліє один із тих суворих шрамів. — Твій номер зник разом з моїм телефоном. А коли я нарешті став на ноги -одразу кинувся шукати тебе... ти вже змінила житло. Я піднімав усі свої зв'язки, шукав тебе всюди, де тільки міг, але ти ніби зникла. Я вирішив, що ти просто викреслила мене зі свого серця...

— Як я могла тебе знайти?! — я гірко знаходжуся плачем, притискаючи долоні до його грудей і відчуваючи, як шалено калатає його серце. — Я знала лише твоє ім'я! Тільки «Дем'ян»! Ні прізвища, ні адреси, ні спільних знайомих! Я оббивала пороги волонтерських організацій, переривала списки зниклих, опитувала всіх, кого могла... Я божеволіла! А коли подумала, що ти просто мене покинув, поринула в таку депресію, що батьки силою тягали мене по лікарях, бо я просто перестала їсти й жити!

Дем’ян глухо стогне від цих слів. Його великі, шорсткі долоні піднімаються до мого обличчя. Гарячими подушечками великих пальців він дбайливо, з невимовною ніжністю витирає сльози, що безперервно котяться моїми щоками.

— Вони бачили, як я згасаю, — продовжую я крізь навзрид, дивлячись прямо в його вологі очі. — І тоді батько познайомив мене з Назаром. Вони буквально запхали його в моє життя, щоб урятувати мене від самотності й власного божевілля. Назар був поруч. Він підставив плече, коли я падала в прірву...

Дем’ян завмирає. Його дихання стає важким, обпікаючи моє чоло. Він повільно нахиляється нижче, зупиняючись за міліметр від моїх губ, але не цілує. Лише дивиться так, ніби від моєї наступної відповіді залежить усе його життя.

— Ти кохаєш його, Лізо? — пошепки запитує він, і в цьому запитанні чути весь біль трьох років розлуки. — Скажи мені правду. Ти кохаєш Назара?

Я заплющую очі, відчуваючи, як моє серце, яке я вважала випаленим дотла, знову заходиться відчайдушним, божевільним ритмом.

— Не так, як хотіла б... — тихий, але кришталево чистий шепіт виривається з моїх грудей. — Я поважаю його і щиро люблю. За все, що він зробив. Але кохання... воно померло разом із тобою три роки тому. І так і не народилося знову.

Дем’ян важко видихає, притискаючись своїм чолом до мого, і його пальці міцніше стискають мої щоки. На мить у цій кам'яній пастці час повністю зупиняється.

Аж раптом угорі, за важкими дубовими дверима, лунають швидкі, дзвінкі кроки, що луною розходяться сходами.

Гучний, металевий скрегіт розтинає тишу — замок клацає, і важкі двері з рипінням відчиняються. Сліпуче, різке світло з коридору прямокутником падає на кам'яну підлогу, змушуючи нас миттєво відсахнутися один від одного.

На порозі льоху стоїть дворецький із масивною зв'язкою ключів у руках, а прямо за його спиною — батько Назара, Анатолій Миколайович. Його важкий, уважний погляд миттєво сканує напівтемряву підземелля, зупиняючись спочатку на моєму заплаканому обличчі, а потім — на похмурому, напруженому Дем’яні.

— Лізо? — з неприхованою підозрою та сухим подивом вимовляє батько Назара, повільно ступаючи на першу сходинку. — Що тут відбувається? Ми вже всією родиною шукаємо вас угорі…