Глава 19. Дем'ян

Я бачу, як вона підхоплюється з-за столу. Її рухи занадто різкі, занадто живі для цього вишколеного, штучного світського етикету, але саме в цій нестриманості й полягає її справжність. Поки інші присутні вдають щире захоплення моїми розповідями про небезпечні експедиції, а її наречений Назар із самовпевненою посмішкою повільно цідить вишневий лікер, Ліза просто тікає. Вона більше не в силах витримувати цю задушливу фальш — так само, як і я.

Зачекавши кілька секунд, аби не привертати зайвої уваги її батьків та Назара, я непомітно підводжуся й іду слідом. Мої кроки безшумні, витреновані роками мандрів. Я надто добре пам'ятаю, які масивні, важкі дерев'яні ящики з колекційними пляшками зберігаються в таких старовинних садибах, і не збираюся дозволяти їй тягати цю вагу самій у вечірній сукні.

Вузькі кам'яні сходи ведуть все глибше під землю. Гаряче, просякнуте нудотними жіночими парфумами та важкими стравами повітря залишається десь угорі, повільно поступаючись місцем вогкій, освіжаючій підземній прохолоді.

Я ступаю на холодну кам'яну підлогу винного льоху й на мить зупиняюся в тіні ,біля склепінчастої арки. Ліза стоїть біля дальніх дубових стелажів. Світло з коридору м'яко окреслює її тендітний силует, вихоплюючи з напівтемряви оголені плечі, витончений вигин шиї та неслухняне пасмо волосся. Вона даремно намагається дістати важку пляшку з високої полиці — я бачу, як її пальці злегка тремтять від переповнюючих її емоцій.

— Дозволь, — тихо кажу я, повільно ступаючи з напівтемряви.

Вона здригається всім тілом і різко розвертається. У її розширених зіницях на коротку мить спалахує споляханий переляк, який одразу ж змінюється знайомою, палаючою напругою. Ми опиняємося надто близько один до одного. Настільки близько, що до мене долинає її тонкий, ледь вловимий аромат — суміш дикої конвалії та гіркого мигдалю, яка затуманює розум краще за будь-яке витримане колекційне вино.

— Що ти тут робиш, Дем'яне? — її голос звучить глухо, із ледь помітною хрипотою, але вона не відступає від мене ні на крок.

— Мати вимагала особливого вина. Я подумав, що тобі знадобиться допомога, — мовлю я, легко дістаючи потрібну запилену пляшку з глибокого ящика.

Під час руху наші пальці випадково торкаються. Гарячий електричний розряд миттєво прошиває передпліччя, і Ліза різко, здригнувшись, втягує повітря. Поміж нами знову спалахує те саме невидиме, руйнівне полум'я, від якого ми обоє мовчки згораємо увесь цей довгий вечір.

І саме в цю мить довгим кам'яним коридором прокочується різкий, холодний протяг.

Важкі дубові двері льоху з глухим, низьким гуркотом зачиняються. За секунду в мертвій тиші підземелля лунає чітке клацання автоматичного замка.

Суцільна темрява огортає нас миттєво, залишаючи лише тьмяне, слабке відблискування далекого аварійного каганця у кутку. Я швидко по сходах піднімаюсь до дверей, налягаю усім плечем і щосили смикаю масивну латунну ручку. Наглухо. Замок глухий, а двері з вікового дуба навіть не ворушаться під моєю вагою.

— Дем'яне?.. — у її голосі крізь темряву виразно чути перші нотки паніки.

Я дістаю з кишені штанів телефон. На екрані — жодної смужки мережі. Глухі кам'яні стіни багатовікового льоху повністю блокують будь-який мобільний зв'язок із зовнішнім світом.

— Нас не чутимуть угорі, — спокійно, намагаючись стримати власний прискорений пульс і не лякати її ще більше, констатую я,сходячи донизу. — Стіни занадто товсті. Вони зрозуміють, що ми затрималися, лише коли святковий тост остаточно зірветься.

Ліза мовчить. У напівтемряві я бачу, як часто й переривчасто піднімаються та опускаються її груди. Паніка в її очах раптово поступається місцем чомусь зовсім іншому — глибокому, нестерпному болю, який вона більше не в силах ховати за фальшивою байдужістю.

Вона повільно робить один крок до мене. Потім ще один. Її показова світська стійкість розпадається на шматки, залишаючи оголену, кровоточу душу. Вона зупиняється впритул до мене, піднімає голову й дивиться знизу вгору прямо в мої очі. Потім пошепки, з невимовною гіркотою та давньою образою вимовляє:

— То ось де ти ховався... поки я три роки тому шукала тебе й чекала, поки моє серце не вигоріло дотла.