Глава 18. Ліза

Кришталеві люстри заміського маєтку відкидають м’які золотаво-гарячі відблиски на розкішно накритий стіл, де виблискує важке срібло та розкішні квіткові композиції. Атмосфера світського прийому просякнута ароматами дорогих парфумів, вишуканих гарячих страв і тієї непохитної, холоднокровної впевненості людей, які звикли розпоряджатися долями інших. Довгі грановані келихи регулярно наповнюються ігристим, а за столом панує відшліфований етикетом гул тихих розмов.

У центрі загальної уваги, як і передбачалося, наші батьки. Схилившись один до одного з тренованими, невимушеними посмішками, вони обговорюють наш майбутній шлюб та стратегічне об’єднання двох потужних капіталів. Кожне їхнє слово лунає як давно зважена ділова угода, у якій моїм справжнім почуттям і бажанням відводиться хіба що останнє, суто формальне місце. Я відчуваю себе лише красивою фігурою на чийсь шахівниці, яку пересувають за заздалегідь розписаним сценарієм.

— Дем’яне, — раптом голосно звертається один із впливових гостей, перебиваючи монотонний, розмірений гул бізнес-балачок. — Перестаньте тримати в таємниці свої мандрівки! Розкажіть про ваші останні експедиції — це найменше, що ви можете зробити для цього поважного товариства!

Дем’ян легким, контрольованим рухом відставляє свій келих убік і трохи подається вперед, спираючись ліктями на стіл. Залою миттєво прокочується хвиля зацікавленого затишшя; навіть пані, які досі ледве чутно обговорювали останні новини моди, повертають до нього голови. Коли він починає говорить, усі присутні, здається, затамовують подих. Його голос — глибокий, оксамитовий, із загартованими дикою природою, ледь помітними небезпечними нотками — володіє дивовижною, майже магічною владою над слухачами. Він описує далекі, суворі краї, неприборкані стихії та непролазні хащі так живо й переконливо, ніби сама дика природа скоряється його непохитній волі.

Я повністю, беззастережно заворожена. Більше не чую, про що шепочуть поруч інші гості, не помічаю, як Назар, сидячи поруч зі мною, щось намагається мені сказати, самовпевнено підсуваючи ближче келих і торкаючись моїх пальців. Назар для мене просто перестає існувати — його присутність розчиняється в сірому шумі. Усе моє єство, кожен подих і кожен нерв прикуті до Дем’яна. Я палко ловлю кожен рух його сильних, засмаглих рук, кожен жест, кожне вимовлене слово. А найголовніше — його погляд.

Дем’ян говорить для всіх присутніх у цій сяючій залі, але дивиться — відкрито, важко й проникливо — тільки на мене. Цей невидимий, палаючий міст, натягнутий між нашими очима крізь увесь довгий стіл, випікає геть усе всередині мене, залишаючи по собі солодку, палючу напругу.

— Ти граєш із вогнем, — лунає біля самого мого вуха гарячий, стурбований шепіт Марти.

Подруга непомітно схиляється до мене, удавано й дуже зосереджено розглядаючи свій десерт, але її очі, коли вона на мить піднімає їх, сповнені щирої тривоги.

— Він з тебе очей не зводить.

Я лише ледь помітно сіпаю плечем, намагаючись змусити себе розірвати цей заворожуючий, магнетичний зоровий контакт, але дихати у грудях стає дедалі важче. Повітря у величезній, вишукано прикрашеній залі здається надто задушливим від фальшивих посмішок, важких жіночих пахощів, дзенькоту кришталю та суворого, всепроникного контролю з боку батьків. Серце калатає десь у самій горлянці.

— Панове, за таке доленосне об'єднання варто підняти щось справді унікальне! — бадьоро та урочисто виголошує Світлана Сергіївна, підводячись зі свого місця. Вона миттєво привертає загальну увагу легким, чисто виведеним дзвоном срібної ложечки об кришталевий келих. — Для головного тосту цього вечора ми просто зобов'язані відкрити те особливе щоколекційне вино з нашого підземного льоху.

— Я принесу, — миттєво відгукуюся я, підхоплюючись із-за столу раніше, ніж хтось із присутніх слуг встигає бодай зреагувати чи ступити крок.

Відчуваю, як це раптове рішення стає для мене єдиним рятівним колом у цьому океані удаваності. Потреба хоч на кілька хвилин втекти від задушливої уваги світських гостей, суворих поглядів материнських очей та лицемірного, самовпевненого спокою Назара стає просто нестерпною.

— Лізонько, люба, слуги можуть самі... — здивовано починає було Світлана Сергіївна, трохи звівши брови.

— Я сама . Мені потрібно зробити ковток свіжого повітря, — м’яко, але непохитно перебиваю я, не даючи нікому шансу заперечити.

Не чекаючи відповіді чи дозволу, я розвертаюся й швидким, майже невагомим кроком прямую геть із зали — до темних, прохолодних кам'яних сходів, що ведуть вниз, у заспокійливу напівтемряву та тишу підземного винного льоху.