Глава 17. Дем'ян

Червоне світло ліхтарів у моїй майстерні м'яко вирізало з темряви густі тіні, обмальовуючи суворі силуети дерев’яних стелажів, прозорі ванночки з хімікатами та глянцеві аркуші фотопаперу. Тут, серед різкого, майже оцтового запаху фіксажу й сухого шелесту свіжих відбитків, завжди панував мій власний простір — єдиний прихисток, де світ не вимагав від мене бути «правильним Березовським», не намагався загнати у рамки та наклеїти ярлик.

Я повільно перебирав великоформатні знімки, відбираючи найкращі для ювілейної виставки матері. Світлана Сергіївна обожнювала глянець, лоск і вилизану родинну ідилію. Тому на більшості фотографій відбивалася бездоганна фасадна сторона нашої родини: блискучі світські прийоми, батько з незворушним, кам'яним виразом обличчя, Назар із його професійною, завченою посмішкою майбутнього топменеджера та покровителя бізнесу. Кожен кадр дихав штучним благополуччям, у якому не було жодної краплі справжнього життя.

Я вже збирався відкласти чергову стопку готових портретів, коли серед офіційних кадрів мої пальці натрапили на окрему, немарковану папку з цупкого чорного картону. Серце негайно зробило важкий, збійний поштовх, віддаючи гучним відлунням у скронях.

Я повільно витягнув світлини на тьмяне світло настільної лампи, ніби торкався чогось забороненого й небезпечного.

З першого кадру на мене дивилася Ліза.Вона була абсолютно без макіяжу, у простій білій сорочці із закатаними рукавами, з трохи розпатланим, вересневим вітром, волоссям. Її погляд тоді був дивовижно вільним, м'яким, беззахисним і щирим. Без цієї крижаної, неприступної маски «ідеальної нареченої Назара», яку вона тепер змушена була щодня натягувати на себе, мов важку броню.

А під цим кадром лежали нові світлини. Свіжі, гарячі. Зроблені нещодавно в цій самій майстерні, коли вона приходила нібито просто подивитися на мої роботи, шукаючи привід залишитися наодинці.

Майже нечіткий, змазаний кадр під час спалаху: Ліза напівлежить у глибокому шкіряному кріслі, її губи трохи розтулені, а в темних, розширених зіницях відбивається дика спокуса, навпіл замішана на панічному страху. Вона дивилася в об'єктив не як на шматок скла й пластику — вона дивилася крізь нього прямо на мене. І на кожному з цих кадрів між нами висіла така відверта, електрична напруга, що її, здавалося, можна було торкнутися пальцями чи відчути на кінчиках губ.

— Ти все ще порпаєшся в цьому мотлоху? — важкий, владний голос батька розітнув густу тишу майстерні, мов гострий багнет.

Я здригнувся, але змусив себе діяти спокійно й неквапливо: одним швидким, давно відпрацьованим рухом зсунув чорну папку під стопку родинних портретів і повільно підвів очі.

У прорізі дверей майстерні стояв Анатолій Миколайович Березовський. В ідеально підігнаному смокінгу, із зачесаним назад сивим волоссям і тим самим важким, холодним поглядом, яким він зазвичай розчавлював конкурентів на раді директорів та змушував підлеглих тремтіти від одного помаху руки.

— Це не мотлох, батьку. Це подарунок для матері, — мовив я рівним, прохолодним тоном, відкинувшись на спинку стільця й перекрестивши пальці на грудях.

Він переступив поріг, зневажливо оглянув моє приміщення — хаос із реактивів, сушильних ниток і старих фотоапаратів — і зупинився за крок від робочого столу. Його масивна фігура випромінювала колосальний тиск і холодний прагматизм.

— Подарунок — це добре. Світлана любить подібні сентиментальні дурниці, — суворо мовив він, заклавши руки за спину. — Але я прийшов пересвідчитися, що ти пам'ятаєш про свої обов'язки. Завтра в маєтку буде пів міста. Політичні партнери, інвестори, преса. Мені не потрібні твої норовливі витівки. Прибери цей свій похмурий, вовчий вигляд і поводься так, як належить старшому братові.

— Як належить? — я ледь помітно всміхнувся краєчком губ, відчуваючи, як глибоко всередині закипає знайома, гірка отрута. — Тобто стояти слухняною тінню за спиною Назара й аплодувати кожній його бізнес-ідеї?

— Назар — майбутнє нашої корпорації! Він зібраний, дисциплінований і вміє грати за правилами, — карбував кожне слово батько, нахиляючись трохи вперед, аби давити на мене всією своєю вагою. — А ти... ти завжди був надто некерованим. Але завтра ти будеш частиною нашої ідеальної родини. Жодних похмурих поглядів, Дем'яне. Жодних натяків на твій бунтарський характер. Ти зрозумів мене?

— Я зрозумів тебе, батьку, — тихо відповів я, зустрівшись із ним прямим, непохитним поглядом, у якому не було ані краплі страху. — Буде ідеальна картинка. Сама досконалість.

Батько ще кілька секунд важко дивився на мене, ніби намагаючись розгадати мої справжні думки під цим спокоєм, а потім мовчки розвернувся й вийшов, зачинивши за собою масивні дубові двері.

Я залишився в напівтемряві один. Мої пальці знову повільно лягли на шорстку поверхню чорної папки.

«Ідеальна картинка, кажеш?..»

Загородній маєток Березовських сяяв сотнями вогнів, мов розкішний палац, захований серед високого соснового лісу. Зорі на темному вересневому небі здавалися тьмяними й штучними на тлі величних кришталевих люстр, що затоплювали теплим золотом двоповерхову вітальню. Струнний квартет у кутку залу найграційніше виводив легку класику, офіціанти у білосніжних рукавичках розносили ігристе шампанське в тонких келихах, а повітря було геть насичене дорогими шлейфами парфумів, ароматом свіжозрізаних лілій і тихим, інтимним шурхотом шовкових суконь.

Наступного дня 

 я стояв на другому поверсі, спершись ліктем об прохолодну білу мармурову балюстраду, тримаючи в руці масивну склянку з важким, нерозбавленим бурштиновим віскі. Моя фотовиставка вже була розставлена вздовж усієї галереї: різьблені мольберти з портретами матері та родинними кадрами привертали увагу перших поважних гостей. Усі посміхалися, схвально кивали й захоплювалися майстерністю світлотіні.

Але я чекав лише на одну людину.

І коли масивні подвійні двері головного холу повільно відчинилися, пропускаючи чергову порцію нічного прохолодного повітря, мій пульс різко прискорився, вибиваючи глухий, прискорений стукіт у грудях.