Глава 16. Ліза

Білосніжна накрохмалена скатертина, кришталеві келихи, у яких відбивалося м'яке

світло дизайнерських світильників, і тихий, струнний джаз, що ледь чутно линув із кутка

затишної зали. Цей ресторан був бездоганним, вишуканим, престижним... і для мене —

смертельно нудним. Атмосфера стриманої розкоші тиснула на плечі, мов важкий

оксамитовий карниз.

Назар вже більше години з щирим, майже дитячим захопленням малював виделкою в

повітрі уявні схеми, крок за кроком пояснюючи мені тонкощі своєї нової бізнес-стратегії.

Він виглядав ідеально: бездоганно випрасувана сорочка, дорогий годинник на зап'ясті й

цей впевнений, спокійний погляд людини, яка завжди контролює кожну деталь свого

життя.

— Розумієш, якщо ми перекупимо акції логістичного хабу зараз, то до кінця кварталу

скоротимо витрати на транспортування майже на п'ятнадцять відсотків, — Назар

зробив ковток дорогого сухого вина й натхненно подивився на мене через стіл. — А

нові склади під Києвом дадуть змогу повністю закрити потреби східного регіону. Це ж

геніальний хід, Лізо!

— Так, любий, це справді звучить дуже перспективно... — змусила себе усміхнутися я,

дбайливо киваючи в такт його словам і злегка торкаючись ніжки свого келиха.

Я робила вигляд, що уважно слухаю, вловлюючи кожну інтонацію, але подумки

перебувала за сотні кілометрів звідси. Його фінансові звіти, акції, аналіз ринку,

маржинальність і розширення складських площ зливалися в суцільний, одноманітний

білий шум, який заколисував і позбавляв думок.

Життя з Назаром було передбачуваним, правильним і розміреним, мов швейцарський

годинник найвищої проби. У ньому не було місця для несподіванок чи хаосу. Але поруч

із ним я дедалі частіше почувалася порожньою, красивою лялькою у вітрині закладу

преміум-класу. Назар був дбайливим, надійним, турботливим... і абсолютно прісним. У

ньому не було ані краплі тієї дикої, некерованої пристрасті, від якої перехоплює подих,

а пульс починає відбивати божевільний ритм у скронях.

В моїй голові ,проти моєї власної волі ,виринав зовсім інший образ. Вільний дух,

гарячий, майже обпікаючий подих, шорсткі від роботи долоні, нерівні рубці на щоці й ці

темні, палаючі очі Дем'яна, які дивилися на мене так, ніби готові були спалити весь цей

вилизаний світ дотла. Згадка про його лихоманний, зухвалий дотик досі випалювала

шкіру під шовковою сукнею, змушуючи сироти бігти спиною. З Дем'яном я почувалася

на самісінькій межі безодні — переляканою, але нестримно, повністю живою.

Нездатна більше витримувати монотонний монолог про графіки та прибутки, я сховала

руки під важку скатертину, непомітно дістала телефон і розблокувала екран. «Марто, врятуй мене. Я зараз засну прямо в тарілці з лобстером», — швидко

відправила я повідомлення подрузі, сподіваючись на бодай якусь віддушину.

Відповідь прийшла практично миттєво: «Що, знову бізнес-плани замість прелюдії? 😂»

«Гірше. Вже дві години про нові склади й акції. Він неймовірно милий, але абсолютно

прісний! Мені бракує повітря...» — вивела я тремтячими пальцями, крадькома

косячись на Назара, який якраз підвів руку й жестом покликав сомельє.

«Ну ти ж знала, за кого виходиш! Зате стабільно. Хоча після того, що ти

розказувала про його братика... тобі тепер будь-хто здасться прісним 😉»

Я здригнулася від цих слів, прочитавши повідомлення Марти, і гарячково згорнула чат,

заблокувавши екран. Пальці наче припекло, а серце забилося прискорено, калатаючи

десь у горлі.

— Лізо, ти мене чуєш? — Назар м'яко торкнувся моєї долоні через стіл, вихоплюючи

мене з виру тривожних роздумів. Його дотик був теплим і спокійним, але не викликав

жодного відгуку всередині.

— Пробач, коханий... трохи замислилася про весільні клопоти, — збрехала я, з

зусиллям повернувши йому ніжну посмішку.

— Нічого, я розумію, ти втомилася, — Назар з щирою любов'ю стиснув мої пальці й

підніс їх до своїх губ. — Але завтра тобі знадобляться сили. Ти ж не забула, що у мами

ювілей?

У мене всередині все миттєво стиснулося в тугий вузол.

— Пам'ятаю, звісно... — тихо мовила я, намагаючись тримати голос рівним.

— Зберуться геть усі родичі з обох боків, свято буде пишним, — Назар задоволено

всміхнувся, відкинувшись на спинку м'якого стільця. — До речі, Дем'ян готує для матері

особливий подарунок. Він кілька днів не вилазить із фотостудії — робить персональну

виставку своїх найкращих робіт і сімейних кадрів. Впевнений, це буде щось дивовижне.

Повітря в моїх легенях миттєво закінчилося, перетворившись на крижаний моноліт.

Завтра. Велика родинна урочистість, десятки пильних очей, Назар поруч, який

довірливо тримає мене за руку... і виставка Дем'яна, де серед об'єктивів, тіней і світла

кожна фотографія буде мовчки нагадувати мені про той спалах забороненої пристрасті,

який ми так відчайдушно намагаємося приховати від усього світу