Глава 15. Ліза

Дзенькіт келихів, радісний сміх батьків і щирий, але смертельно виснажений голос

Назара залишилися за товстим склом ресторанної зали. Важке кольє з білого золота

на моїй шиї, яке Назар щойно застібнув із такою зворушливою ніжністю, зараз

здавалося не коштовністю, а крижаним, залізним обручем. Воно тиснуло на горло,

стискало груди й позбавляло можливості зробити хоча б один повноцінний вдих. Кожен

діамант у ньому ніби випалював на моїй шкірі клеймо провини.

Коли Назар знову повернувся до батьків, захоплено розповідаючи про справи на

складах, я більше не змогла витримувати цього душного, лицемірного кокона.

Я обережно відсунула стілець і підвелася. Назар миттєво обернувся до мене, у його

втомлених очах промайнула турбота:

— Лізо? Ти куди, кохана? Все гаразд?

— Так, Назаре... все добре, — я змусила себе вичавити слабку, максимально природну

усмішку, хоча губи дрібно тремтіли. — Просто в залі трохи душно. Вибачте, я відійду на

декілька хвилин — поправлю макіяж і зроблю ковток повітря.

— Не затримуйся, — Назар м'яко торкнувся моєї долоні й тихо додав, щоб не чули

батьки: — Я вже скучив.

Ці слова пропекли мене до самого серця, мов розпечений ніж. Я лише мовчки кивнула

родині, перепросила за вимушену паузу й швидким кроком попрямувала геть. Але

замість дамської кімнати мої ноги самі потягли мене в бік напівтемного коридору, прямо

до скляних дверей, за якими зник Дем'ян. Нічна жовтнева прохолода миттєво обпекла мої голі плечі, тільки-но я ступила на

приватний балкон, але я навіть не здригнулася. Усі мої почуття, весь мій страх і біль

були прикуті до самотньої, високої постаті попереду.

Дем'ян стояв біля самого краю балкона. Його спина була натягнута, мов залізна струна,

а збиті,в саднах,пальці стискали кам'яні перила з такою лютою, нелюдською силою,

що кісточки на руках побіліли до кольору крейди. Він важко, здушено дихав,

вдивляючись у темну безодню нічного міста. У кожній лінії його силуету відчувався

такий божевільний, розривний біль, що в мене защеміло й боляче стиснулося десь під

ребрами.

Я зробила хиткий крок уперед. Тихий шурхіт моєї шовкової спідниці змусив його м'язи

напружитися ще дужче, але він не повернувся.

— Дем'яне... — мій голос прозвучав ледь чутно, майже поглинутий вечірнім вітром.

Він не ворухнувся. Лише плечі здригнулися, ніби мій голос завдав йому фізичного

удару. Я підійшла ближче, зупинившись за крок від нього. Мені до нестями хотілося

торкнутися його широкої спини, уткнутися обличчям між його лопаток і просто

розплакатися, але я зупинила руку в повітрі, розуміючи, наскільки руйнівним буде зараз

будь-який дотик.

— Як ми це переживемо? — тихо, з благальними, відчайдушними інтонаціями запитала

я, відчуваючи, як до очей підступають гарячі, пекучі сльози. — Скажи мені... Подивися

на мене й скажи: як ми переживемо ці тижні підготовки? Цю постійну брехню за

сімейним столом, спільні поїздки, фотосесії... і саме весілля? Як мені дивитися в очі

Назару, носити його подарунки, коли він так щиро нам вірить? Коли він дякує тобі за

турботу про мене?

Дем'ян повільно, ніби долаючи божевільний внутрішній опір, повернувся до мене.

У його темних, палаючих очах вирував справжній шторм — отруйна суміш провини

перед братом, запеклої люті на самого себе й тієї некерованої, глухої пристрасті, яку

ми обидва так марно намагалися заглушити весь цей час.

— А ти гадаєш, я маю відповіді, Лізо? — його голос прозвучав хрипко, низько, майже на

межі людського слуху. — Гадаєш, я знаю, як не збожеволіти, коли бачу його руки на

твоїй шиї?

Він повільно простягнув руку й обережно, ледь торкаючись, узяв мої тремтячі, крижані

пальці у свої гарячі, шорсткі долоні.

Його гарячий подих обпікав моє обличчя. З якоюсь майже молитовною, відчайдушною

ніжністю Дем'ян підніс мою руку до свого обличчя й притиснув мої пальці до своїх вуст.

Я відчула гарячий, легкий доторк його губ, а потім... він повільно перемістив мої

тремтячі пучки пальців вище, притискаючи їх прямо до нерівних, грубих шрамів на

своїй щоці.

Шорстка поверхня цих рубців під моїми пальцями здавалася гарячою, мов вугілля. Моє

серце зробило божевільний стрибок і забилося десь у самому горлі, перекриваючи

доступ до кисню. Я завмерла від цієї забороненої, пекучої близькості, відчуваючи, як

між нами знову спалахує той самий небезпечний струм, який отруював нас і водночас

так непереборно притягував.

Дем'ян заплющив очі, вбираючи цей дотик, наче спраглий у пустелі, а коли відкрив їх —

у їхній темряві запеклася суцільна, оголена мука.

Він подався трохи вперед, майже торкаючись чолом мого чола, так що я відчувала

ритм його прискореного пульсу, і тихо, з глибоким, розривним болем у голосі мовив:

— Я зроблю для вас найкращі весільні фото... але не проси мене удавати, що мені не

боляче.