Глава 14. Дем'ян

Глава 14. Дем'ян

Дзенькіт підборів і бадьорий, занадто голосний голос консультантки безжально

розірвали той тонкий, наелектризований купол, під яким ми щойно замерли.

— Ось і туфлі! Вибачте, що так довго шукала потрібну висоту підборів! — вона рвучко

вигулькнула з підсобного приміщення з білою коробкою в руках, повністю незвідана до

того, яке чуттєве пекло щойно спалахнуло між нами.

Ліза здригнулася всім тілом, наче її зненацька вихопили з глибокого, лихоманного сну, і

різко відсахнулася від мене. Вона відступила так швидко, ніби моя присутність обпікала

її фізично. Я повільно опустив руки, відчуваючи, як пальці, які ще секунду тому

торкалися її шовковистої шкіри, знову з важким болем стискаються в кулаки. Повітря

між нами миттєво згусло, стало важким, щільним і спертим, ніби перед затяжною

грозою.

— Дякую... але я, мабуть, перевдягнуся, — гарячково, ледь чутно вимовила Ліза, навіть

не глянувши на розкішні туфлі в руках дівчини. Вона підхопила пишний поділ сніжно-білої сукні й майже втекла за важку оксамитову штору примірочної, навіть не

озирнувшись.

За цими завісами запанувала тиша, але я чув її прискорене, збите дихання. Коли за

довгих п'ятнадцять хвилин вона нарешті вийшла у своєму звичайному одязі — бліда, з

напруженим поглядом і ледь помітним тремтінням в руках, — я чекав на неї біля

самого виходу з салону.

— Я підвезу тебе, — мовив я хрипко, ступивши до неї крок і простягаючи руку, щоб

забрати важку шкіряну сумку з її плеча.

— Ні, Дем'яне, — вона миттєво відступила назад, міцніше притискаючи сумку до

грудей, наче щит. У її тремтячому голосі лунала залізна, майже благальна

категоричність. — Я поїду сама. Мені потрібно побути наодинці... переварити все це.

Прошу тебе, не треба.

Я дивився в її перелякані, затуманені очі й чітко розумів: якщо зараз тиснутиму далі ,

якщо просто торкнуся її пальців — вона зламається просто на моїх очах. Я лише

мовчки схилив голову, зціпивши зуби, і спостерігав, як вона майже пробігає повз мене,

вибігає з салонних дверей у шум вулиці й гарячково ловить перше ж таксі на проїжджій

частині.

*****************************************

Вечір застав нас у приватній залі елітного ресторану.

Батьки вже сиділи за круглим накритим столом, кришталеві фужери відбивали м'яке,

золотаве світло софітів, а в повітрі витав густий аромат дорогого витриманого вина та

запеченого м'яса. Назар спізнювався майже на годину. Коли масивні двері зали нарешті

тихо відчинилися, мій брат буквально переступив поріг на автопілоті.

Він виглядав смертельно виснаженим. Темні, глибокі кола під очима, зсунуті від утоми

плечі, ледь помітний запах тютюнового диму, який не змогли повністю заглушити навіть

дорогі парфуми. Назар виснажував себе на роботі до останньої краплі. Але щойно його

втомлений погляд уперся в Лізу, обличчя мого брата осяйнуло такою щирою,

беззастережною й чистою любов'ю, що в мене всередині все боляче перевернулося від

отруйної огиди до самого себе.

— Пробачте, що запізнився, — Назар підійшов до столу, нахилився й поцілував матір у

щоку, міцно потиснув руку батькові й опустився на вільний стілець поруч із Лізою. — На

складах досі пекло, форс-мажор за форс-мажором, але головне — ми втримали

контракт.

Він повільно дістав із внутрішньої кишені піджака продовгувату оксамитову коробочку

темного кольору й поклав її прямо перед Лізою.

— Це тобі, кохана. Я знав, як ти переживала через цей божевільний день і підготовку,

— Назар м'яко відкрив кришку. На чорній тканині під світлом люстр заіскрилося

витончене кольє з білого золота, розшите дрібними діамантовими краплями. — Хочу,

щоб ти сяяла на нашому весіллі яскравіше за всіх.

Він обережно дістав прикрасу, обійняв Лізу зі спини й застебнув замочок на її шиї — на

тій самій відкритій, ніжній шиї, де ще кілька годин тому горіли мої зрадницькі,

божевільні пальці. Вона замерла, випроставшись, ніби під струмом, і з мого місця було

чудово видно, як дрібно тремтять її плечі під його доторком. Вона затамувала подих і

не сміла підвести очей ані на чоловіка поруч, ані на мене.

Назар узяв свій келих із червоним вином, підвівся й усміхнувся, подивившись прямо

мені в очі щирим, відкритим поглядом:

— І я хочу підняти цей тост за мого брата. Дем'яне... дякую тобі, брате. Дякую, що

виручаєш, береш на себе всю цю фотосесію, вибір локацій та мільйон дрібних деталей. Ти єдина людина, кому я можу повністю, із заплющеними очима довірити турботу про

Лізу, поки я закопаний у цих бізнесових паперах. Твоя підтримка зараз для мене

дорожча за все на світі.

У залі залунали схвальні, горді вигуки батьків, кришталь келихів дзвінко дзвенів у

затишній тиші, а я сидів, ніби прикутий важкими ланцюгами до стільця, і фізично

відчував, як липка, лицемірна гниль роз'їдає мої нутрощі.

Мені було гидко від самого себе. До нудоти, до темноти в очах і гулу в вухах. Назар

дивився на мене з чистою, майже дитячою вірою й безмежною вдячністю, вважаючи

мене своєю головною опорою та захисником, поки я нишком, підло крав у нього

найдорожчу людину. Я був останнім паскудою, братом-зрадником, який приймав його

щиру похвалу із заплямованою совістю.

Повітря в залі раптом стало надто гарячим, важким і спертим. Кисню катастрофічно

бракувало, горло стиснув спазм.

— Вибачте... я на хвилину, — здушено вичавив я з себе, навіть не чекаючи на відповідь

родини.

Я повільно підвівся з-за столу, не наважуючись глянути ні на батьків, ні на братoве

сяюче обличчя, ні на зблідлу Лізу, й рвучко штовхнув важкі скляні двері, що вели на