Глава 13. Ліза

Його слова про те, що це місце надто холодне й штучне для мене, досі висіли в повітрі,

розпікаючи шкіру й вибиваючи землю з-під ніг. Я вже відкрила рот, аби видати гостру,

нищівну відсіч, захистити Назара, наш майбутній шлюб і свій свідомий, правильно

обраний шлях. Але раптовий, різкий дзвінок мого телефону розірвав цю загрозливу,

наелектризовану тишу залу.

На екрані висвітилася назва весільного ательє.

— Алло? — гарячково вихопила я слухавку, хапаючись за цей дзвінок, мов за

рятувальне коло в шторм.

— Лізо, доброго дня! — защебетав у слухавці приємний, теплий голос консультантки. —

Ваша весільна сукня, яку ми шили під замовлення, повністю готова до примірки! Корсет

зібрано, фата підігнана. Ви могли б заїхати зараз на остаточну примірку?

— Так! Так, я зараз буду! — одразу випалила я, навіть не роздумуючи й не залишаючи

собі жодної секунди на вагання.

Я скинула виклик і рвучко розвернулася до Дем'яна, намагаючись заховати тремор у

руках за суворим поглядом.

— Мені терміново треба в ательє. На примірку сукні, — вимовила я твердо, борючись із

клубком у горлі. — Відвези мене туди, і на цьому ми завершимо огляд локацій на

сьогодні.

Дем'ян лише повільно нахилив голову, не випускаючи з рук важкої камери. У його

темних очах спалахнув небезпечний вогник, але він не сказав жодного слова.

Дорога минула в гнітючій, важкій тиші. Позашляховик Дем'яна мчав вулицями міста, а я

сиділа на сусідньому сидінні, стиснувши пальцями ремінь безпеки. Я відчувала його

присутність кожною клітиною тіла: як він упевнено стискає кермо своїми великими

долонями із забинтованими кісточками, як періодично кидає на мене важкі, пронизливі

погляди крізь бічне скло.

За двадцять хвилин його автомобіль уже зупинявся біля елітного весільного салону в

самому центрі міста. Я схопила сумку, сподіваючись нарешті вирватися з цього

задушливого замкненого простору й залишити його чекати на вулиці. Але коли я штовхнула скляні двері салону й над головою задзвенів ніжний кришталевий дзвіночок,

я відчула позаду знайоме ,спинні ,тепло.

Я розвернулася на підборах. Дем'ян ішов слідом за мною, впевнено переступаючи

поріг і закинувши важкий шкіряний кофр із фотоапаратом на плече.

— Ти куди? — я перепинила йому шлях, дивлячись на нього з щирим обуренням і

зростаючою панікою. — Зачекай у машині! Це суто жіноча територія, тут приміряють

вбрання!

— Я маю бачити, як тканина й силует працюватимуть у кадрі, — спокійно й не

зворушно відповів він, навіть не сповільнюючи ходи й проходячи повз мене у світлий,

розкішний хол з м'якими оксамитовими диванами. — Фотограф повинен заздалегідь

знати фактуру сукні, її довжину й мереживо, щоб правильно виставити світло на

весільній фотосесії. Я зачекаю тут.

— Дем'яне, іди в авто, благаю тебе... — пошепки просичала я, підступаючи до нього

ближче, щоб нас не чули дівчата-консультантки.

Але він лише мовчки сів на глибокий диван, зручно відкинувшись на спинку й

схрестивши руки на грудях. Його погляд був непохитним, мов граніт. Владна, важка

чоловіча постать Дем'яна виглядала абсолютно чужою серед ніжних пастельних тонів

інтер’єру і мережива, але він, здавалося, зовсім цього не помічав.

Дівчина-консультантка, випромінюючи професійну привітність, провели мене до великої

примірочної, завішаної щільною важкою шторою з пастельного оксамиту.

Усередині на мене вже чекала Вона. Білосніжна, витончена сукня з відкритою лінією

плечей, ніжним корсетом із прозорої мереживної сітки, розшитої дрібним перламутром,

та невагомою, довгою фатою, що спадала шлейфом на кілька метрів. На створення

цього вбрання пішли місяці кропіткої праці... Воно мало стати символом моєї вірності,

спокою й нового, правильного життя поруч із Назаром.

Ми поралися з застібками майже п'ятнадцять хвилин. Тканина облягала стан, корсет

затягував талію, підкреслюючи кожну лінію мого тіла. Коли останній непомітний гачок

на спині застібнувся, а невагому прозору фату закріпили в моїй високій зачісці,

консультантка захоплено сплеснула в долоні:

— Боже, це просто казка! Ви виглядаєте неймовірно! Виходьте до великого дзеркала в

хол, подивіться на себе при правильному світлі!

Я глибоко затамувала подих, підхопила руками край пишної шовкової спідниці й

зробила повільний крок за важку штору.

У холі панувала м'яка напівтемрява, вихоплена лише теплими софітами біля

тристулкового ростового дзеркала. Дем'ян сидів на дивані, гортаючи щось у телефоні.

Почувши тихий шелест шовку, він повільно підвів голову... і завмер.

Світло софітів заграло в моєму білосніжному вбранні, фарбуючи фату в прозорі,

кришталеві відтінки. Дем'ян повільно, ніби в уповільненій зйомці, підвівся з дивана.

Його обличчя зблідло, вилиці напружилися, а потемнілі від пристрасті й болю очі

прикувалися до мене з такою німою, майже нелюдською тугою, що в мене перехопило

подих. У цьому погляді не було банального чоловічого захоплення — там було

безмірне пекло людини, яка бачить свою єдину, омріяну жінку у вбранні нареченої для

власного брата.

— Зачекайте хвилинку, я принесу туфлі на потрібній висоті підборів! — весело мовила

консультантка й швидко зникла в підсобному приміщенні, залишаючи нас у глухій,

вибухонебезпечній тиші холу. Я ступила крок до дзеркала, аби роздивитися деталі корсета, і раптом відчула, як щось

боляче потягнуло мене назад за зачіску. Тонка сітка довгої фати заплуталася в дрібних

зубцях застібки-блискавки на моїй відкритій спині.

— Ой... — мимовільно вирвалося в мене від несподіваного болю.

Я гарячково спробувала дістати рукою за спину, щоб виплутати тканину, але через