Глава 12. Дем'ян

Чорне кільце об'єктива розділяє нас, мов броньоване скло, але водночас наближає її
настільки, що через оптичне збільшення я бачу найменшу мікроемоцію на її обличчі. Я
повільно повертаю кільце ручного фокусування, і кожен міліметр цієї дистанції здається
мені справжнім катуванням.
Це справжнє, витончене, самокатувальне божевілля. Бачити жінку, без якої я три роки
вмирав від душевної порожнечі, у самому центрі розкішного весільного залу. Бачити її
на тлі білосніжних квіткових арок із ніжних троянд, під сяйвом сотень кришталевих
підвісок величезних люстр, у пишних декораціях до чужого свята, де головним героєм
має бути мій брат. Назар. Не я.
Через надчітку оптику камери я бачу геть усе, від чого в мене закипає кров. Як
прискорено й важко здимаються її груди під тонкою, майже невагомою тканиною
шовкової блузи, як дрібно й зрадницьки тремтять припухлі, від моїх нічних поцілунків,
губи.І як у її розширених від напруги зіницях плескається пекучий коктейль зі страху,
сорому, провини та незгаслої пристрасті. Вона з усіх сил намагається триматися
впевнено, зібрати докупи останні залишки своєї гордості й холоднокровності, але перед
моїм професійним об'єктивом вона абсолютно беззахисна. Вона знає, що я бачу її
наскрізь — до найглибших, найпотаємніших куточків її пораненої душі.
Я натискаю спускову кнопку й роблю декілька серійних знімків.
Клац. Клац. Клац.
Різкий, сухий звук затвора лунає під високим склепінням залу, мов постріли в тиші.
Кожен такий кадр — це зафіксований на цифрову матрицю біль. На маленькому
яскравому екрані камери вона виглядає зовсім не щасливою, осяйною нареченою, яка
з трепетом мріє про весільну казку, а збентеженою, спійманою в сильця пташкою, що
даремно б'ється крилами об невидимі ґрати. Але, боже, яка ж вона дивовижно
прекрасна у своєму розпачі! Бездоганна, вразлива, жива — набагато живіша й
справжніша, ніж у ті моменти, коли вона намагається вдавати з себе зразкову, спокійну
наречену Назара.
Мої пальці на шкіряному корпусі камери стискаються з такою силою, що знову ниють і
розриваються збиті до крові кісточки на моїх суглобах. Серце всередині розривається
від пекучого жалю та давнього, непоборного власницького інстинкту, який вимагає
кинути цю кляту дорогу техніку на мармурову підлогу, за два кроки підійти до неї, міцно
забрати у свої обійми з цього штучного світу й більше ніколи й нікому в житті не
віддавати.
Я повільно опускаю фотоапарат. Масивна тушка камери з важким об'єктивом глухо
зависає на шкіряному ремені довкола моєї шиї.
Тепер між нами немає захисного оптичного скла. Вона дивиться на мене наживо,
роззброєна й оголена перед моїм поглядом, і в її очах читається німе, розпачливе
благання припинити цю глуху, невимовну тортуру. У величній порожній залі панує дзвінка, майже фізично відчутна тиша, крізь яку пробиваються лише порошинки в
панорамному сонячному світлі та чути наше прискорене, збите, важке дихання.
— Це місце тобі не пасує, Лізо, — мій голос звучить низько, хрипко, розрізаючи
наелектризоване повітря зали.
— Що?.. — ледь чутно шепоче вона, здригнувшись усім тілом від моєї інтонації, мов від
фізичного доторку.
— Воно занадто холодне для тебе, — я повільно роблю один карбувальний крок у її бік,
наближаючись і оглядаючи білосніжні, бездоганно вишліфувані, але абсолютно
бездушні стіни замку. — Занадто штучне, стерильне й вилизане. Тут немає тепла.
Тільки виліплена для чужих очей краса, у якій ти просто замерзнеш заживо.
Я зупиняюся поруч і дивлюся їй прямо в очі, вкладаючи в ці слова весь той гіркий,
викривальний підтекст, від якого вона так панічно тікає весь ранок: це місце таке ж
правильне, бездоганно затишне, але позбавлене справжнього вогню, як і те майбутнє,
яке вона так відчайдушно намагається побудувати поруч із Назаром.