Глава 11. Ліза

Важкі металеві двері під'їзду зачинилися за моєю спиною з глухим, загрозливим

стукотом. Липневе ранкове повітря одразу вдарило в обличчя, але воно здавалося

набагато холоднішим за те пекло, що палахкотіло в мене всередині.

Біля тротуару чекав його чорний позашляховик. Сам Дем'ян спирався на капот,

схрестивши руки на грудях. Його темно-синя сорочка із закоченими рукавами

відкривала смуглі передпліччя, а на правому зап'ясті й кісточках пальців біліли свіжі

пов'язки. Побачивши мене, він повільно випростався. У його глибоких, потемнілих від

утоми, очах не було й краплі покаяння — лише глуха, змучена впертість.

Лють і паніка, що накопичувалися в мені весь цей ранок, миттєво прорвали дамбу. Я

майже підбігла до нього, не зважаючи на те, що на подвір'ї могли бути сусіди.

— Ти збожеволів?! — оскаженіло, хоч і пошепки випалила я, зупиняючись за крок від

нього. Сльози розпачу знову запекли очі. — Ти мав відмовитися! Чуєш мене?! Як ти міг

погодитися бути нашим весільним фотографом?! У тебе взагалі є бодай крапля совісті

після того, що сталося цієї ночі?! Дем'ян навіть не здригнувся від мого спалаху. Він лише повільно опустив погляд на мої

тремтячими губи — ті самі, які кілька годин тому цілував із дикою, нищівною

пристрастю.

— Заспокойся й сідай у машину, — його голос звучав низько, хрипко й лячно спокійно.

— Ні! Я нікуди з тобою не поїду! Як ти міг, Дем'яне?! Ти мав знайти тисячу причин, щоб

відмовити Назару!

— І що б я йому сказав, Лізо? — він нахилився до мене трішки ближче, і його гарячий

подих знову торкнувся моєї шкіри, змушуючи моє серце болісно стиснутися. — Що я не

можу знімати весілля власного брата, бо цілував його наречену в авто? Чи вигадати

дурну брехню, у яку Назар ніколи б не повірив? Я впевнений, що ти протестувала, коли

він тобі все сказав. Якби відмовився ще й я — це викликало б у нього прямі підозри. Ти

цього хотіла? Щоб він почав ставити запитання й дізнався правду?

Я заніміла, відчуваючи як холодний жах скував моє тіло.

— Я не хочу руйнувати стосунки з братом, — твердо мовив Дем'ян, відчиняючи перед

мною пасажирські дверцята. — І якщо для того, щоб зберегти його спокій, мені

доведеться тримати в руках камеру й вдавати, що між нами нічого не було — я це

зроблю. А тепер сідай. Не привертай уваги.

Зчепивши зуби від безсилля та гидкого почуття власної безпорадності, я забралася в

салон.

Поїздка до заміського ресторанного комплексу перетворилася на справжні тортури. В

авто панувала задушлива, наелектризована мовчанка. Я дивилася виключно у вікно,

намагаючись не дихати його парфумами, якими досі було просякнуте все навколо, і не

дивитися на його збиті до крові руки на кермі.

За пів години позашляховик заїхав на доглянуту територію елітного загороднього

маєтку. Посеред соснового парку велично піднімався замок із білого каменю —

найкраща весільна локація в області, яку Назар забронював ще кілька місяців тому.

Адміністратор закладу відчинила перед нами масивні дубові двері головної банкетної

зали й люб'язно залишила нас наодинці, щоб ми могли спокійно роздивитися інтер'єр.

Зала вражала розкішшю: високі стелі, кришталеві люстри, панорамні вікна від підлоги

до стелі, крізь які лилося м'яке сонячне світло, й розкішна весільна арка, прикрашена

білосніжними квітами. Це мало бути місце моєї казки з Назаром. Але зараз, стоячи тут

із Дем'яном, я відчувала лише пекучий, розривний біль.

Я повернулася до нього, щоб сказати, що ми оглянули все й можемо їхати, але слова

застрягли в горлі.

Дем'ян уже відкрив свій шкіряний кофр. Він мовчки дістав важкий професійний

фотоапарат із масивним об'єктивом. Клацнув затвор.

— Мені треба перевірити світло й локацію, — байдужим, сухим тоном кинув він. Він повільно підняв камеру до обличчя й навів об'єктив прямо на мене.

Скло чорного фотооб'єктива дивилося на мене, мов дуло пістолета. Я замерла посеред

величезної святкової зали, відчуваючи, як під цим прицільним поглядом із мене

здирають захисний панцир, залишаючи оголеними всі мої страхи, гріхи та зрадницькі

почуття.