Глава 10. Дем'ян

Сьогодні повітря здавалося надто сухим і задушливим, але це було ніщо порівняно з пеклом, яке випалювало мене зсередини. Я сидів за масивним робочим столом в кабінеті нашого маєтку, зчепивши тремтячі пальці в замок і намагаючись сховати збиті, скривавлені кісточки під манжетами сорочки. Очі пекло від безсонної ночі, а в голові нескінченним лунанням відбивалися розпачливі слова Лізи та солодкий, заборонений смак її губ.

Двері кабінету рвучко розчинилися, і всередину пройшов Назар.

Він виглядав крайньо виснаженим. Сорочка зім'ята, від піджака віддавало тонким, гірким запахом згарища та диму, а під очима залягли темні тіні від безсонної боротьби з пожежею. Але попри всю цю втому, у його погляді палала та сама беззастережна, дитяча довіра, яка зараз різала мене по живій плоті без наркозу.

— Дем'яне... слава богу, ти ще тут, — Назар важко опустився в крісло навпроти мене й потер змучене обличчя долонями. — На складах повний хаос. Підпал був спланований, експерти досі риють попелище. Через цей форс-мажор у мене зараз горить підписання критично важливого контракту. Я просто закопався в роботі, перевірках і переговорах...

Я мовчки дивився на нього, відчуваючи, як крижане почуття провини повільно затягує зашморг на моїй шиї.

— Назаре, ти мав би відпочити... — здушено видавив я, змушуючи свій голос лунати рівно.

— Немає коли відпочивати. Весілля вже незабаром, а ми з Лізою взагалі нічого не встигаємо, — Назар раптом підвівся, підійшов до мого столу й важко поклав руку мені на плече.Його дотик пекв, мов розпечене залізо. — Брат, я до тебе по допомогу. Ти ж світове ім'я у фотографії. Твої кадри виставляли в кращих галереях. Зроби для нас із Лізою найкращої якості весільну фотосесію. Допоможи їй із вибором локацій, повози по заміських маєтках і парках, бо я фізично розриваюся й нічого не встигаю.

Серце в моїх грудях пропустило удар і важко впало вниз. Кожна клітина мого тіла закричала від спротиву. Бути поруч із Лізою? Їздити з нею наодинці цілими днями? Дивитися на неї крізь об'єктив камери після того, як кілька годин тому я божеволів від її доторків у власному позашляховику?!

— Назаре... ні, — гарячково заперечив я, намагаючись відсторонитися. — Це погана ідея. Я давно не знімаю весілля, у мене інший стиль. Найміть краще топового комерційного фотографа, я особисто все оплачу...

— Дем'яне, припини, — Назар здивовано й трохи ображено звів брови, щиро не розуміючи моєї відмови. — Який чужий фотограф? Я хочу, щоб це був ти! Кому я ще можу довірити наречену й нашу історію, як не власному братові? Ти єдина людина, якій я довіряю як самому собі.

Його слова вдарили мене прямо в серце, залишаючи криваві рвані рани. «Довіряю як самому собі».

Я відкрив рот, щоб вигадати будь-яку, навіть найбезглуздішу відмовку, але слова застрягли в горлі. Я раптом чітко усвідомив: якщо я зараз твердо відмовлюся без вагомої причини — це викличе в Назара підозри. Він почне допитуватися, шукати підтекст, аналізувати мою дивну поведінку й, зрештою, дійде до жахливої правди.

Я сам заганяв себе в безвихідну, смертельну пастку.

— Добре... — через силу вичавив я, відчуваючи, як у роті стає гірко від власної брехні. — Я зроблю це для вас. Зберу найкращі кадри.

— Дякую, брате! Ти мене просто рятуєш! — Назар міцно, по-братньому стиснув моє плече, абсолютно не здогадуючись, що щойно виніс мені смертельний вирок, і швидким кроком вийшов із кабінету.

Об одинадцятій ранку мій чорний позашляховик повільно заїхав у знайомий двір.

Я заглушив двигун. У салоні авто досі витав фантомний, ваблячий аромат її парфумів, змішаний із нічним жахом і випаленими сльозами. Мені здавалося, що на шкіряному сидінні поруч досі зберігається тепло її тіла.

Я поклав збиті, перев'язані долоні на кермо й підвів погляд на важкі металеві двері її під'їзду. Всередині все стискалося від божевільної, наелектризованої напруги. Я чекав на неї. Чекав на дівчину мого життя, яка тепер належала моєму братові, розуміючи, що попереду на нас чекає найтяжче випробування в житті.