Глава 8. Дем'ян

Я важко, рвучко, дихаю утискаючись спиною в шкіряне сидіння. Повітря в салоні здається отруйним, пекучим, воно розриває легені зсередини. Я затуляю обличчя тремтячими долонями, аби хоч на секунду заховатися від божевільної реальності, але перед очима все одно владно й чисто спалахує довірливий погляд Назара.

«Доглянь за Лізою... Я мушу бігти».

Ці слова розтинають мене навпіл, мов іржавий, тупий ніж. Яка ж я потвора. Який підлий, ниций виродок. Мій власний брат, який беззастережно довірив мені найдорожче у своєму житті, зараз гасить пожежу на родинних складах, поки я тут, у суцільній темряві, пристрасно цілував його наречену. Здирав із її вологих губ свій минулий біль, забувши про все на світі та потонувши в забороненій пристрасті.

Почорніле від докорів сумління серце стискається в криваву грудку, глухо й болісно стукаючи в ребра.

Поруч зі мною Ліза дрібно тремтить усім тілом. Вона гарячково притискає долоню до припухлих від мого натиску губ, її очі розширені від справжнього, непідробного жаху. Сльози беззупинно котяться її гарячими щоками, залишаючи блискучі доріжки в неонових сутінках салону.

— Ніколи... — її голос зривається на здушене, розпачливе ридання, коли вона гарячково торкається мого рукава, але одразу ж відсмикує руку, ніби обпікшись об пекельне полум'я. 

— Ніколи, чуєш мене?! Нікому й ніколи про це не кажи! Це жах... це якась божевільна, помилкова судома! Я поважаю Назара! Я... я не можу так із ним вчинити!

Кожне її випалене сльозами слово — це прицільний постріл мені в скроню. «Помилка». Для неї це лише помилка, хвилинне затьмарення від алкоголю, втоми та давньої образи. А для мене — єдина правдива, справжня секунда за останні три роки, коли я знову відчув себе живим, а не бездушною тінню.

Я мовчу, бо будь-яке моє слово зараз звучатиме як зрада. Зціпивши зуби так, що вилиці зводить від гострого болю, я просто протягую руку й натискаю кнопку розблокування дверей, а потім сам відштовхую масивні дверцята з її боку, випускаючи її на волю.

Ліза навіть не дивиться в мій бік. Вона майже вивалюється з машини, ледь тримаючись на тремтячих, ватяних ногах, і буквально біжить через темне подвір'я до під'їзду, спотикаючись на високих підборах. Гримають важкі металеві вхідні двері, і вона зникає всередині, залишаючи мене наодинці з моїм пеклом.

Я залишаюся сам.

У салоні позашляховика досі висить її солодкий, ваблячий аромат, змішаний із тонким запахом гіркого алкоголю й моїх дорогих парфумів. Це повітря катує мене, не даючи зробити нормальний подих.

Я спираюся ліктями на кермо й важко втикаюся чолом у холодну шкіру. Усередині вирує пекельний, отруйний коктейль із провини, люті та нищівного безсилля. Я ненавиджу себе. Ненавиджу за те, що зник три роки тому, позбавивши нас обох шансу на щастя. Ненавиджу за те, що повернувся й тепер власними руками руйную життя єдиному братові, який ні в чому не винен перед нами.

Нестяма зненацька накриває мене з головою, випалюючи залишки самоконтролю.

Я з усієї сили вдаряю кулаком по керму. Один раз. Вдруге. Утретє. Суглоби обпікає тупим, нищівним болем, шкіра лопається, але цей фізичний біль — лише мізерна крихта порівняно з тим полум'ям, що випалює мене зсередини. Сигнал машини глухо й жалобно відгукується в порожньому нічному дворі, розриваючи тишу.

Я залишаюся сидіти в позашляховику, не в змозі зрушити з місця. Хвилини тягнуться, мов вічність, складаючись у важкі, задушливі години. Я мовчки дивлюся на вікно її квартири на третьому поверсі. Там спалахує й довго не гасне тьмяне, тривожне світло. Вона теж не спить.

За вікном нічна темрява повільно розчиняється в холодній, попелястій сірості. Настає світанок. Перші промені сонця фарбують лобове скло в рожевуваті відтінки, а я все так само сиджу за кермом із збитими до крові кісточками пальців, змучений провиною й усвідомленням того, що після цієї ночі вороття назад більше немає ні для кого з нас.