Глава 7. Ліза

Машина зупиняється біля мого будинку. Двигун стихає, і в салон миттєво вривається глуха, задушлива тиша, у якій чути лише наше важке, уривчасте дихання. За вікном темно, рідкі тьмяні ліхтарі ледь освітлюють знайоме подвір'я, але всередині позашляховика повітря здається розпеченим до межі. Задуха стискає легені, позбавляючи можливості зробити бодай один нормальний ковток кисню.

Я хапаюся за ручку дверей, намагаючись якомога швидше втекти з цієї пастки, але замок зрадливо клацає — Дем'ян централізовано блокує двері.

— Відчини, — здушено шепочу я, не повертаючи голови й упираючись поглядом у темне скло. — Відчини двері, Дем'яне. Негайно.

— Лізо, нам треба поговорити, — його голос звучить низько, хрипко, з тими самими оксамитовими нотками, які колись змушували моє серце завмирати від солодкого трепету.

Цей тон... Ця його спокійна, владна впевненість розриває останні залишки моєї витримки. Алкоголь, що вирує в крові, остаточно зносить усі захисні бар'єри, випускаючи на волю весь той біль, який я ховала на самому дні душі ці довгі три роки.

— Поговорити?! — я різко розвертаюся до нього. Сльози обпікають очі, а з грудей виривається здушене ридання, навпіл перемішане з люттю. — Про що нам говорити?! Про те, як ти зник?! Як ти просто викреслив мене зі свого життя, ніби я була ніким?! Ніби тих трьох місяців між нами взагалі не існувало?!

— Лізо, ти не знаєш усього...

— Я знаю достатньо! — я більше не контролюю себе. Я стискаю кулаки й з усієї сили вдаряю його в груди. Один раз, вдруге, втретє. — Ти зламав мене! Ти знищив усе, що я відчувала! Я збирала себе по шматочках, я вчилася жити заново, я дихати не могла без цього пекучого болю! А ти... ти просто повернувся й дивишся на мене так, ніби маєш якесь право!

Я б'ю його в тверді, мов камінь, груди, плачучи навзрид і втрачаючи останні сили. Дем'ян навіть не здригнеться від моїх розпачливих ударів — він терпить цей біль, приймаючи кожну мою сльозу як заслужене покарання. Але коли мій наступний удар загрожує розбити мої власні суглоби, його широка долоня блискавично перехоплює мої зап'ястя.

Його пальці — гарячі, міцні, мов сталеві кайдани. Він м'яко, але непохитно притискає мої руки до моїх же грудей, позбавляючи можливості битися.

— Досить, — хрипить він, схиляючись до мене так близько, що його важкий, прискорений подих обпікає мої вологі від сліз щоки. 

— Досить, Лізо... Благаю тебе, зупинися.

— Не торкайся мене... Благаю, не торкайся... — шепочу я, але в моєму здушеному голосі вже немає сили для опору.

Наші очі зустрічаються в темряві салону. І в цю мить усе летить в прірву. Три роки образи, кілометри відстані, алкогольне сп'яніння, фантомний біль і незгасне, божевільне полум'я, яке ми обидва так ретельно намагалися гасити, вибухають єдиним нищівним спалахом.

Дем'ян різко притягує мене до себе за потилицю, вплітаючи пальці в моє волосся, і накриває мої губи своїми.

Це не ніжний поцілунок. Це вибух. Це відчайдушний, дикий, гіркий від сліз і алкоголю поцілунок двох людей, які згорають у власному пеклі. Його губи вимогливі, гарячі, вони володарюють, нагадуючи кожній клітині мого тіла, кому воно належить насправді. І найжахливіше — я не пручаюся. Мої губи самі відповідають на його натиск, я стогну йому в поцілунок, обіймаючи його за плечі й пригортаючись усім тілом, ніби шукаю порятунку в тому, хто мене знищив.

Його язик торкається мого, і розум остаточно вимикається. Втрачаються межі часу й простору, залишається лише його смак, його ваблячий аромат і нестерпне, солодке божевілля, яке затягує в безодню.

І раптом, мов розряд струму в тисячу вольт, у моїй свідомості спалахує єдине ім'я: Назар.

Назар... Щирий, лагідний Назар, який зараз проводить ніч на палаючих складах, турбуючись про сімейну справу й беззастережно вірячи в мою вірність. Назар, який кохає мене чисто й віддано.

«Боже мій... Що я роблю?!»

Жах крижаною водою протвережує мій мозок. Я різко, з усієї сили впираюся долонями в плечі Дем'яна й відштовхую його від себе.

Поцілунок розривається з тихим, болісним звуком. Я важко дихаю, мої губи горять і припухли від його напору, а перед очима все пливе від алкоголю й сліз. Я притискаю тремтячу долоню до рота, з жахом дивлячись на Дем'яна, чиї очі зараз палають темним, небезпечним вогнем розпачу й невтоленої пристрасті.

— Ні... — виривається з моїх здушених грудей. Сльози котяться щоками з новою силою, але тепер це сльози сорому й нищівної провини.

— Ні! Що ми зробили...

Я щойно зрадила чоловіка, який зробив мене щасливою. Зрадила його з його власним братом.