Глава 6. Дем'ян

Телефон Назара на столику починає несамовито вібрувати, розриваючи важкі гулкі баси клубу. Брат роздратовано дивиться на екран, але, побачивши ім'я викликача, миттєво змінюється на обличчі й притискає трубку до вуха.

— Що сталося?.. Як пожежа? Які склади?! — голос Назара зривається на панічний фальцет. Він слухає кілька секунд, від чого його чоло вкривається дрібними краплями поту. Керівник служби безпеки повідомляє про серйозний форс-мажор на головних складах компанії.

Назар схоплюється з дивана, гарячково озираючись довкола в пошуках Лізи, якої досі немає.

— Дем'яне, у мене катастрофа на об'єкті! Батько зараз не в місті, я мушу терміново бути там, — він хапає мене за плече, і його пальці тремтять. В очах брата — абсолютна розгубленість. — Брате, благаю тебе, пригледь за Лізою. Вона випила зайвого, їй погано. Знайди її, привези додому й переконайся, що з нею все гаразд. Я мушу бігти!

Він навіть не чекає моєї відповіді. Довіряючи мені на сто відсотків, Назар просто розвертається й швидким кроком біжить до виходу з клубу.

«Пригледь за Лізою».

Ці слова досі лунають у моїй голові гіркою кпиною долі. Якби ти тільки знав, Назаре, кому ти доручаєш берегти свою наречену...

Я не витрачаю часу на роздуми. Підводжуся з дивана й очима шукаю Лізу в танцювальному залі. Біля жіночої вбиральні її немає. Але я помічаю важкі металеві двері службового виходу, які ще повільно зачиняються.

Той самий інстинкт, який роками рятував мені життя в експедиціях, штовхає мене вперед. Я рішуче відчиняю двері й виходжу в темний, прохолодний провулок біля чорного виходу.

І одразу бачу її.

Ліза стоїть на бетонному ґанку, тремтячи від прохолодного нічного повітря. Вона хитається. Тонкі високі підбори її туфель зрадливо ковзають по вологій, від нічної роси, сходинці.

— Лізо! — виривається з моїх грудей.

Вона перелякано повертає голову, її ноги підкошуються, і вона втрачає рівновагу, оступившись на бетонних сходах.

Тіло реагує швидше за розум. Я роблю блискавичний ривок уперед і в останню частку секунди підхоплюю її на руки, перш ніж вона боляче впаде на твердий камінь.

Вона важко падає мені на груди. Я міцно притискаю її до себе, відчуваючи, як її крихке тіло тремтить від алкоголю й переляку. Серце в моїх грудях вибухає від цього жаданого, але забороненого дотику. Її аромат — суміш дорогих парфумів, солодкого коктейлю й вечірньої свіжості — миттєво вдаряє мені в голову, позбавляючи залишків тверезості.

— Пусти! Пусти мене, Дем'яне! — оскаженіло шепоче вона, починаючи пручатися в моїх обіймах. Її маленькі кулачки слабко й безпорадно б'ють мене в груди, але в цьому опорі немає справжньої сили — лише переляк перед власним тілом, яке пам'ятає мене краще за розум. — Не чіпай мене! Я сама!

— Стій спокійно, ти ж ледь не розбилася, — кажу я низьким, хрипким голосом просто в її скроню, не випускаючи її ні на сантиметр. — Назар попросив мене відвезти тебе додому.

Від згадки про ім'я мого брата вона на мить завмирає, а потім знову робить спробу вирватися, але її сили остаточно вичерпуються. Мені більше не треба вигадувати виправдань. Я просто міцніше стискаю її на руках, ігноруючи її тихий опір, і несу через темний провулок до свого позашляховика, припаркованого неподалік.

Вона здушено зітхає, коли я відчиняю пасажирські двері й обережно саджаю її на м'яке шкіряне сидіння. Я схиляюся над нею, щоб пристебнути ремінь безпеки. Наші обличчя опиняються на відстані кількох сантиметрів. Її гарячий подих обпікає мої губи, а в очах палає такий розпач, що мені хочеться розтрощити все довкола.

Я зачиняю двері, обходжу авто й сідаю за кермо. Двигун тихо буркоче, коли ми рушаємо в темряву нічного міста. Вона мовчки відвертається до вікна, а я тримаю кермо так міцно, що біліють суглоби, змушуючи себе дивитися тільки на дорогу, а не на дівчину, яка належить моєму братові... але все одно залишається моєю єдиною слабкістю.