Глава 5. Ліза

Гучна музика й важкі баси тремтять у моїх грудях, але навіть вони не здатні заглушити той божевільний шум, що розпирає голову зсередини. Спогади про Дем'яна, його пекучий дотик під столом і хрипкий шепіт досі випалюють шкіру фантомним болем. Я не можу залишатися в тиші. Не можу бути наодинці зі своїми думками, бо вони отруюють мене, мов повільна отрута.

— Назаре, благаю, поїдьмо кудись, — випалюю я, коли ми нарешті виходимо з батьківського маєтку й сідаємо в машину. — У клуб. Куди завгодно, де є люди й музика. Я хочу розслабитися.

Назар трохи здивовано дивиться на мене, але, бачачи гарячковий, майже божевільний блиск у моїх очах, лагідно посміхається й погоджується. Він щиро радий зробити для мене все, аби я тільки знову посміхалася й почувалася щасливою.

За пів години ми вже в одному з найпопулярніших нічних клубів міста. Неон ріже очі, барвисті спалахи світла розривають темряву, а довкола в єдиному божевільному ритмі пульсує натовп. Ми сідаємо за затишний столик у напівтемній VIP-зоні. Бажання глушити свій страх переважає будь-який здоровий глузд, тому я відразу ж підкликаю бармена.

— Щось міцне. Подвійний «Лонг-Айленд», будь ласка.

— Лізо? Ти ж майже не п'єш міцного алкоголю, — Назар злегка зсуває брови, турботливо беручи мене за руку.

— Сьогодні особливий вечір, Назаре! Ми ж святкуємо наше майбутнє весілля, хіба ні? — я награно, надто голосно сміюся й припадаю до його губ коротким, але гарячим поцілунком, намагаючись заштовхнути глибоко всередину крижану паніку.

Перший коктейль пролітає, наче звичайна вода, випалюючи горло й розливаючись по тілу штучним, обманливим теплом. За ним одразу йде другий. Мені потрібно глушити цю внутрішню бурю. Потрібно залити алкоголем той жах і розпач, які охоплюють мене щоразу, коли перед очима постають темні, небезпечні очі його брата.

І саме в цю мить світ довкола мене остаточно божеволіє.

Крізь миготіння стробоскопів я раптом бачу високу, широкоплечу фігуру, яка впевнено прямує до нашого столика. Дем'ян. Виявляється, його запросив один із спільних друзів Назара, який теж відпочиває тут із компанією.

Серце робить болісний кувирок і падає кудись у холодну прірву. Дем'ян недбало вітається з хлопцями, скидає свій темно-сірий піджак і сідає на диван просто навпроти нас. Його важкий, проникливий погляд миттєво знаходить мене в неоновій сутіні, розтинаючи навпіл.

Паніка охоплює мене з новою, неконтрольованою силою. Думки остаточно плутаються. Я замовляю ще один коктейль. Мої пальці дрібно тремтять, але я демонстративно повертаюся до Назара. Я обіймаю його за шию, притискаюся всім тілом, вплітаю пальці в його слухняне волосся й сміюся над кожним його словом. Я цілую його в щоку, у губи, у вилицю — роблю це з усією відчайдушною пристрастю, на яку тільки здатна.

Я доводжу самій собі. Доводжу Дем'яну, який сидить за якийсь метр від мене. Дивись! Дивись, як я щаслива! Я зробила правильний вибір! Ти для мене — лише минуле, лише згарище й попіл!

Назар трохи здивований такою раптовою пристрастю й ласкою, але з щирою радістю відповідає на мої обійми, міцніше пригортаючи мене до себе. А я краєм ока бачу, як навпроти нас Дем'ян повільно, з крижаною, нищівною люттю стискає у своїй великій долоні важку склянку з віскі, аж поки його суглоби не біліють до тріску.

Алкоголь вдаряє в голову різко й безжально. Гримуча суміш міцних коктейлів, голосної музики й нестерпної психологічної напруги робить свою справу. Голова починає крутитися, перед очима все пливе й плутається, а в грудях стає так тісно, ніби на мене обвалилася кам'яна стіна.

— Мені... мені треба в туалет, — плутано шепочу я Назару на вухо, вириваючись із його міцних обіймів.

— Провести тебе? — турботливо запитує він, намагаючись піднятися слідом.

— Ні! Ні, я сама... Я швидко, — здушено відповідаю я, ледь тримаючись на ногах.

Мене хитає з боку в бік. Тіло здається чужим, ватяним, а земля під ногами уходить геть. Я проштовхуюся крізь гарячий натовп, що танцює у світлі софітів, але прямую зовсім не до туалету. Мені потрібне повітря. Свіже, чисте повітря, бо я зараз просто знепритомнію.

Помітивши масивні металеві двері з написом «Службовий вихід», я з усієї сили штовхаю їх плечем і вивалююся з гучного, задушливого клубу нагору — на темну, тиху й прохолодну вулицю біля чорного виходу.