Глава 4. Дем'ян

Двері на терасу ще гойдаються, відтинаючи холодний вечір від задушливого, насиченого ароматами дорогих страв і парфумів затишку вітальні. Я не вагаюся жодної секунди. Пробурмотівши батькам щось неуважне про бажання ковтнути свіжого повітря, рушаю слідом за нею.

Нічний затінок огортає простору терасу, розмиваючи обриси садку. Ліза стоїть біля кам'яних перил, міцно спершись на них руками. Її крихкі плечі дрібно тремтять: чи то від прохолоди вересневого вітру, чи то від того божевільного, руйнівного шторму, який щойно вибухнув між нами у вітальні. У нічній тиші я виразно чую її уривчасте, важке дихання.

Я роблю кілька тихих, майже безшумних кроків, зупиняючись за два кроки від неї. Навіть на цій відстані я відчуваю її тепло, її знайомий тонкий аромат, який колись затуманював мені розум. Повітря між нами стає занадто гарячим, занадто запеклим для цього прохолодного вересня.

— Лізо, — мій голос звучить глухо, вириваючись із найглибших, найболючіших закутків моїх грудей. У ньому немає загрози, немає зверхності — лише нестерпний, випалюючий біль людини, яка знову знайшла своє щастя лише для того, щоб утратити його остаточно. — Чому ти тут? Чому саме з моїм братом?

Вона різко розвертається до мене. Її пальці миттєво стискаються в кулаки за спиною.Але я все одно бачу, як дрібно вони тремтять. Вона намагається випрямити спину й гордо підняти підборіддя, гарячково вибудовуючи між нами крижану стіну, за якою відчайдушно прагне сховати свій переляк і збентеження.

— Не смій, Дем'яне, — її голос ріже наосліп, гостро й безжально, мов лезо. — Наше минуле згоріло три роки тому. Ти сам його спалив, розтоптав і пішов, не озираючись. Я не збираюся грати в твої ігри й згадувати те, чого більше немає. Я люблю Назара. Він — найкраще, що траплялося в моєму житті. Надійний, чесний, справжній. І я не дозволю тобі зруйнувати те, що ми з ним будуємо!

«Я люблю Назара».

Ці слова падають на моє зранене серце мов розплавлений свинець. Мене розриває зсередини на шматки, викручує кожен нерв. Назар... Мій молодший брат. Щирий, правильний, світлий хлопець, який завжди дивився на мене з повагою. Людина, яка ніколи й мухи не образила, яка щиро любить цю дівчину й дивиться на неї з такою чистою ніжністю, якої я колись через свою біснувату натуру так і не зумів їй подарувати. Почуття нищівної провини важким камінням лягає на мої плечі. Я не маю жодного права ламати життя власному братові. Не маю права безжально виривати з його рук те, що він вважає своїм найбільшим щастям.

Але просто дивитися на Лізу й удавати, ніби між нами нічого не було, ніби ми чужі люди... Це понад мої людські сили. Кожна клітина мого тіла виє від бажання зробити єдиний крок, пригорнути її до себе, вдихнути її запах, нагадати, як вона колись божеволіла в моїх обіймах, як дихала мені в губи й гаряче шепотіла моє ім'я у темряві. Вона дивиться на мене з острахом і гнівом, а я фізично не можу відвести очей від її тремтячих, беззахисних губ.

Я зціплюю зуби так, що вилиці ніють від напруги. Треба зупинитися. Зараз же. Назар не заслуговує на цей зрадницький ніж у спину від рідної людини.

Я роблю повільний, важкий крок назад.Відступаючи глибше в тінь, далі від її гарячого подиху й від власної спокуси. Змушую себе вирівняти збите дихання, хоч у роті й гірчить від чорної безпорадності.

— Що ж... — кажу я тихо, із гіркою, безкровною посмішкою, яка більше схожа на гримасу болю. — Я щиро радий за свого брата. Йому насправді неймовірно пощастило з нареченою.

Мої слова звучать стримано й правильно :так, як того вимагає сімейний етикет і статус старшого брата. Але мій погляд, який я важко впиваю в її розширені, сповнені сліз зіниці, каже про зовсім інше. Він палає темним, небезпечним вогнем. Він без слів каже про те, що я ніколи, ні за яких обставин не зможу просто так викреслити її зі свого серця.Навіть якщо чоловік поруч із нею тепер носить моє прізвище.

— Ходімо назад, Лізо, — додаю я, відчиняючи перед нею важкі скляні двері. — Нас уже чекають.

Вона квапливо ковтає повітря:наче людина, яка випірнає з глибини.Ішвидко прослизає повз мене назад у вітальню, з усіх сил намагаючись не торкнутися мого одягу навіть краєм своєї сукні. Я повільно йду слідом, чітко розуміючи, що цей вечір — лише початок нашої спільної, неминучої катастрофи.