Глава 3. Ліза

Земля зникає з-під моїх ніг, і я ледь утримую рівновагу лише завдяки Назарові, який міцно тримає мене під лікоть. Моє серце калатає десь у горлі, перекриваючи кисень, поки Дем'ян робить ще один крок уперед.

— Приємно познайомитися, Лізо, — його голос звучить низько, із ледь помітною хрипотою, від якої по моїй спині пробігає холодний мороз.

Він простягає руку. Назар дивиться на нас із теплою посмішкою, ні про що не підозрюючи, і в мене немає вибору. Я змушую себе підняти тремтячу долоню й торкаюся його пальців.

Його шкіра обпікає. Це короткий, суто формальний дотик для Назара, але для мене — це справжній вибух. Гаряча хвиля прошиває все тіло, від кінчиків пальців до самого серця. Дем'ян стискає мою долоню трохи міцніше, ніж дозволяє етикет, ніби не вірячи, що я справжня, і це коротке зусилля вартує мені останніх залишків самообладання. Я різко висмикую руку, удаючи, що просто виправляю пасмо волосся.

За кілька хвилин ми вже сидимо у просторій їдальні. За довгим дубовим столом, прикрашеним свічниками й порцеляною, панує атмосфера розкоші, яка зараз здається мені катуванням. Батьки Назара поважні, авторитетні люди :захоплено обговорюють деталі майбутньої великої бізнес-угоди та злиття капіталів, яке має закріпити наше майбутнє весілля.

Я механічно киваю, видавлюю з себе якісь ввічливі фрази-обгортки, але не відчуваю смаку їжі. Бо прямо навпроти мене сидить Дем'ян.

Він майже не торкається своєї тарілки. Не бере участі в розмові батьків. Він просто мовчки спостерігає за мною. Його темний, важкий погляд буквально пропалює мене наскрізь, розбираючи на частини, здираючи захисні шари, які я так старанно будувала всі ці три роки. В його очах читається суміш дикого болю, обурення й небезпечного, неохололого вогню.

Раптом у кишені Назара озивається телефон. Він дістає його, дивиться на екран і стурбовано зсуває брови.

— Вибачте, це терміновий дзвінок із головного офісу, — Назар піднімається з-за столу, м'яко торкається мого плеча й відходить убік холу, на ходу відповідаючи на виклики.

Батьки Назара теж відволікаються, стиха переговорюючись між собою про якісь папери. У цю секунду напруга між мною та Дем'яном досягає критичної позначки. Повітря стає настільки густим і гарячим, що ним неможливо дихати.

Дем'ян повільно наливає з графина в келих води й простягає його мені через стіл.

— Візьми. Ти дуже бліда, — тихо, ледь чутно каже він.

Я простягаю руку, щоб забрати келих, але наші пальці знову торкаються. Цього разу — довше. Його шкіра гаряча, мов вогонь, і цей дотик повертає мене в ті далекі ночі, які я так відчайдушно намагалася забути. Страх перед власними почуттями, які спалахують із новою, неконтрольованою силою, накриває мене панічною хвилею.

Рука здригається. Келих дзеленчить об край моєї тарілки, і текстильна шовкова серветка, що лежала на моїх колінах, зісковзує й падає під стіл.

— Ой, вибачте... — мимрю я, палаючи від сорому й підступаючої паніки.

Я квапливо нахиляюся під стіл, ховаючись під важкою білою скатертиною, аби хоч на секунду втекти від його нищівного погляду й просто ковтнути повітря. Мої пальці шукають м'яку тканину на паркеті.

І в цей момент у напівтемряві під столом чиясь гаряча, велика долоня впевнено накриває моє зап'ястя.

Я завмираю. Дем'ян нахилився теж. Його довгі пальці міцно, але обережно ,стискають мою шкіру, відчуваючи, як оскаженіло б'ється мій пульс. Це не випадковість. Він торкається мене, щоб пересвідчитися, щоб відчути, щоб довести собі — це не привид із його минулого.

Його великий палець повільно проводить по моїй шкірі, і від цього жестy серце робить болісний кульбіт.

— Це справді ти... — ледь чутно, одним подихом, шепоче він у темряві під скатертиною.

Цей шепіт пробиває мене, мов струм. Паніка остаточно перемагає.

Я різко висмикую руку, буквально виринаю з-під столу, навіть не піднявши тієї клятої серветки, і схоплююся на ноги. Стілець глухо совається по паркету, привертаючи увагу батьків.

— Лізо? Все гаразд? — здивовано запитує мати Назара.

— Мені... мені душно. Я вийду на секунду на свіже повітря, — випалюю я не своїм голосом.

Не чекаючи відповіді й не дивлячись на Дем'яна, який уже повільно випрямляється навпроти, я майже біжу через скляні двері геть з вітальні: просто на прохолодну, темну терасу.