Глава 2. Дем'ян

Засклені шафи батьківського кабінету дихають важким дубом та старими шкіряними палітурками. Я повільно ковзаю поглядом по кубках і нагородах за свої фоторепортажі з найдикіших, найнебезпечніших куточків планети. Для батька всі ці дипломи й міжнародні премії :лише «дороге й безглузде хобі», чергова примха старшого сина, який відмовився від сімейного бізнесу. Але для мене це єдиний спосіб почуватися живим. Єдиний шанс утекти від минулого, яке все одно неухильно наздоганяє, скільки б тисяч кілометрів між нами не лежало.

З вулиці долинає знайоме шурхотіння гравію під колесами важкого позашляховика. Назар приїхав.

Я зачиняю двері кабінету й поволі спускаюся широкими мармуровими сходами у вітальню. Там уже тихо тріщать дрова в масивному каміні, відкидаючи довгі рухливі тіні на стіни. Підходжу до барної стійки й наливаю в кришталевий келих трохи важкого бурбону — мені негайно треба щось, щоб заглушити цей внутрішній гул, який не вщухає ні на мить.

Три роки мандрів. Три роки безупинної гонитви за небезпекою, експедицій на межі життя і смерті, ночівель під чужими зорями... І все це заради однієї-єдиної мети — випекти, витравити зі своєї пам'яті один-єдиний образ. Жінку, яку я шукав усюди, шукав до нестями, піднімаючи на ноги всіх знайомих і задіюючи всі можливі зв'язки. Але так і не зміг знайти після того як вона просто зникла з мого життя, залишивши по собі лише згарище.

Позаду лунає гучний, щирий і такий знайомий голос мого молодшого брата:

— Дем'яне! Ми приїхали! Познайомся, це Ліза — моя наречена.

Я повільно повертаюся, так і не випустивши келиха з рук. Спираюся ліктем на мармурову полицю каміна, роблю невеликий ковток і піднімаю очі. У голові вже готова чергова ввічлива, напівзверхня посмішка для «ідеальної пасії з вищого товариства», яку Назару, без сумніву, підібрали батьки.

І в цю саму мить кришталь у моїй руці ледь не розлітається на дрібні друзки.

Повітря з гуркотом виривається з моїх легенів, ніби мене з усієї сили вдарили в груди. Серце розганяється до божевільного, болісного ритму, відбиваючи важкі удари прямо в скронях.

Це вона.

Моя Ліза.

Дівчина, чиє ім'я я шепотів у гарячковому маренні після важких поранень у пустелі. Дівчина, яку я марно шукав три довгих, пекельних роки. Вона стоїть прямо передо мною. На відстані кількох кроків. У вітальні мого батька, освітлена м'яким відблиском камінного вогню. На ній витончена сукня, а волосся спадає на плечі тими самими м'якими хвилями, які я пам'ятаю до найменшого вигину...

Але вона стоїть не сама. Її крихітна долоня, пальці якої помітно тремтять, міцно затиснута в широкій руці Назара.

«Моя наречена». Ці слова брата знову лунають у моїй голові, але тепер як важкий, нищівний вибух, що глушить усі інші звуки.

Я роблю повільний крок уперед із напівтемряви до світла каміна. Намагаюся опанувати себе, змусити м'язи обличчя коритися й сховати цей дикий шторм.Але тверезий розум остаточно залишає мене.

Ліза дивиться прямо мені в очі. Її ніжне, зазвичай таке живе обличчя на очах втрачає останні краплі кольору, стаючи білішим за мармур у передпокої. Вона завмирає, перестає дихати. Я бачу як її погляд повільно, з острахом ковзає по моєму чолу, вилиці й губі:туди, де за ці три роки і з'явилися нові тонкі шрами від уламків та гірських скель.

Вона впізнає мене. Попри ці шрами. Попри роки. Попри весь той біль, який ми завдали одне одному.

В її розширених зіницях спалахує такий неприхований жах і розпач, що моє власне серце остаточно перетворюється на попіл. Вона дивиться на мене так, ніби побачила привида, який прийшов забрати її душу.

Вона виходить заміж за мого рідного брата... і я бачу, що ця жахлива правда нищить її прямо зараз так само нещадно, як і мене.