Епілог

Ми одружилися вже через пів року. І ні в переддень, ні в день весілля я не відчувала ані краплі страху чи невпевненості. Не було сліз – ні моїх, ні мами, ні тата. Ми всі просто посміхалися. Щиро, світло, із теплом у серці. Неможливо було стримати усмішку, коли кожна частинка в тобі знає – усе правильно.

Ми були разом. Без очікувань, без тиску, без страху зруйнувати. У нас був просторий, доглянутий будинок на околиці міста – з високими вікнами, старовинними меблями й невеликим садом, у якому Тео збудував альтанку власноруч. Там панувала тиша, а вечорами лунали звуки фортепіано й запах свіжоспеченого хліба. Це був наш дім. Не показовий, не королівський, але справжній. Дім, де ми чекали одне на одного, де нам було затишно. Дім, наповнений любов’ю.

Весілля пройшло чудово. Ми гуляли до самого ранку – з танцями, сміхом і тортом, який був більший за будь-який здоровий глузд. Але найбільшим сюрпризом стало те, що на свято приїхали Олівер і його мама.

Батько, на жаль, за станом здоров’я не зміг бути присутнім, зате з ними була Ізабелла. Вони приїхали інкогніто – обличчя трохи прикриті, одяг звичайний, манери стримані. Тут, у провінції, мало хто знав, як тепер виглядають новий король і колишня королева, тож ніхто й не звернув уваги.

Спочатку королева була холодною, стриманою, мовчазною. Та коли побачила, як щиро усміхається її син, як сяють його очі, вона розтанула. Я помітила, як у неї зволожилися очі. Материнське серце заспокоїлося.

Того вечора я підійшла до неї й м’яко сказала:

– Ми завжди будемо раді бачити вас у нашому домі…

Вона нічого не відповіла, але її погляд був наповнений вдячністю.

А от Ізабелла… Вона поводилася дивно. Я знаю, що нас важко назвати подругами, але все ж я думала, що ми трохи зблизилися, тому я ніяк не могла зрозуміти, чому вона навіть не підійшла мене привітати. Та що там, вона жодного разу навіть не всміхнулася мені, і навіть уникала дивитися на мене, лише намагалася бути поруч з Олівером майже невідривно. Спостерігала за всім мовчки, з ледь помітним невдоволенням.

Та я вирішила не псувати собі настрій і нічого не питати. Але наступного дня вона сама підійшла.

– І як ти тільки могла проміняти Олівера… на нього? – Випалила вона. Очі палали вогнем і образою, ніби я вчинила найстрашніший у світі гріх.

Її слова мене здивували, але для себе я дещо зрозуміла, тому я лише всміхнулася і сказала:

– Зате в тебе з'явився шанс. Тобі радіти.

Очі Ізабелли розширилися, а на обличчі з'явилися сліди паніки. Здавалося, я тільки що розкрила найбільшу її таємницю.

– Не... не верзи дурниць, - і втікла геть, оглядаючись чи ніхто нас не чув.

От на цьому наше спілкування і закінчилося.

Коли вона пішла, я задумалася над її словами... Як я могла вибрати Тео, а не Олівера...? Але що тут скажеш. Моє серце вибрало Тео. З самого початку, з першої миті. Просто й остаточно. Не все склалося як бажалося, але ми знайшли шлях один до одного. Та якби Тео не був гідним – я б не змогла з ним бути. У цьому я була певна. Вперше за довгий час моє серце й розум жили в абсолютній гармонії.

А Олівер?

Я все ще ловила на собі його дещо сумний погляд, але коли він дивився на брата, то бачила щастя в його очах.

– Вітаю вас, – сказав він тихо, киваючи з легкою усмішкою.

– Дякую… – промовила, стримуючи усмішку. – Я теж можу вас привітати? – І поглядом показала на Ізабеллу.

Він опустив погляд і невпевнено кивнув.

– Ізабелла… вона підходить для палацу. Вона достатньо холоднокровна, розсудлива і витримана, щоб там вижити. І головне – вірна.

– Думаю, вам варто придивитися до неї ще раз. Мені здається, вона не така вже й холодна, як здається на перший погляд…

Олівер лише замислено поглянув у її бік, але нічого не відповів.

Що ж… час покаже.

– Ось ти де, – тихо промовив Тео, підходячи зі спини і ніжно обіймаючи мене.

Я відчула тепло його рук, той спокій, що був зі мною останнім часом. Поглянула через плече в його очі.

– Ти щаслива? – запитав він, майже пошепки.

– Так. Абсолютно, – усміхнулася я, відчуваючи, як усередині розливається спокій і радість.

Він притиснувся ще ближче.

– А ти?

– А я… знайшов свій дім, – прошепотів він, ніби це найважливіше з усього, що можна сказати.

Ми стояли так, в тиші, що говорила більше, ніж слова. І я знала – це не кінець, а початок нового розділу. Нашого життя, нашого дому, нашої історії.

Дякую, що дочитали цю історію до кінця 💛
Я безмежно вдячна кожному з вас за терпіння, підтримку, емоції та добрі слова впродовж усього шляху.
І щиро перепрошую, що ця книга затягнулася — іноді життя диктує свої правила. Та я дуже рада, що ви залишалися поруч.

Вже зовсім скоро на вас чекає нова книга з серії «Близнюки» — «Не мій наречений».
У ній ви дізнаєтесь історію Жозефіни… а ще побачите, як склалася доля Олівера та Ізабелли.

Не забудьте підписатися, щоб не пропустити вихід ✨
Коментар, вподобайка або зірочка — найкраща подяка для автора 😊
До нових зустрічей у наступній історії!