Розділ 72.2

Виставка закінчилася, але Теодор нікуди не поїхав, а залишився в нашому баронстві. Відверто кажучи, після нашої зустрічі всю ніч і весь наступний день я не могла позбутися відчуття, що це все було не насправді. А ще мені здавалося, що Тео зникне, наче його і не було. Та мої страхи були даремні. Ні наступного дня, ні через тиждень, ні навіть через місяць Теодор нікуди не подівся.

Весь цей час ми спілкувалися виключно як друзі. Так, ми проводили доволі багато часу разом, спілкувалися і пізнавали один одного... знову, з чистого аркуша. Він усе ще жив у готелі, але активно шукав будинок, і я йому в цьому наполегливо допомагала. Я не могла не помічати, наскільки для нього була важлива моя думка – так, ніби він вибирав дім не собі... а нам.

Звісно, зміни помітили й мої батьки. Мама не могла натішитися, дивлячись на мене, і тато теж був дуже за мене радий. Коли вони дізналися ім’я того, з ким їхня дочка проводила стільки часу, знаючи нашу непросту історію, викликали мене на розмову. Розмова була нелегка, та мені вдалося запевнити їх, що все буде добре.

Вже наступного дня Тео з ними познайомився. Звісно, спочатку вони були насторожені щодо нього, але все ж дали йому шанс. І вже через деякий час почали сприймати його як частину сім’ї.

Окрім родини, він мав отримати схвалення ще від однієї людини – Ебі, моєї найкращої подруги. І ця «битва» була теж нелегкою, але врешті-решт і вона його прийняла. Власне, як і її чоловіки, і навіть її маленькі донечки. В нього на руках вони чомусь ніколи не плакали. Дивина та й годі.

Майже кожного вечора Теодор приходив до нас на вечерю, де моя мама, здавалося, піклувалася про нього більше, ніж про мене. Мене це не могло не тішити – я була щаслива.

Ми проводили доволі багато часу разом, хоч кожен і був зайнятий своїми справами, але все ж було дещо, що починало мене турбувати. Тео майже не торкався мене…

Ні, коли ми прогулювалися, він ніжно брав мене за руку, а коли прощалися – не менш ніжно обіймав і цілував у щоку. Але на цьому все й закінчувалося. Я все пригадувала наші пристрасні поцілунки й не могла зрозуміти, куди це все поділося. Саме тому в мою голову почали закрадатися сумніви: можливо, його почуття вже не такі сильні, як раніше, можливо, він зі мною лише через відлуння минулих спогадів…

Я намагалася гнати ці думки, але вони поверталися щоночі, коли я лежала у ліжку, пригадуючи кожен наш вечір, кожен дотик, кожен його погляд.

– Доню... тебе щось хвилює? – якось запитала мене мама.

– А? – Я здригнулася, трохи зніяковіла, і швидко відвела очі. – Та ні... нічого такого.

– Здається, все ж щось є.

– Ну... це дрібниці, – якось було ніяково говорити про таке з мамою.

– Розповідай.

– Просто... просто... – я заховала обличчя в долонях. – Здається... я не так вже й потрібна Тео.

– З чого це ти взяла? – здивовано запитала мама.

– Просто... він не каже, що кохає мене, і майже мене не торкається. Поводиться радше як друг... а не...

Вона посміхнулася, поглянула на мене з розумінням і сказала:

– Ти не права, – мама поклала долоню мені на коліно й лагідно стиснула.

– Чому? – я не змогла стримати роздратованого здивування. Мені хотілося доказів, а не слів.

– Невже ти не помічаєш, як він тебе дивиться? – її голос був м’який, але в ньому звучала впевненість, мовби це було очевидне, як схід сонця.

– Як? – прошепотіла я, ледь зітхнувши.

– Наче ти його всесвіт.

– Тоді чому він...? – запнулася я, не маючи сил закінчити.

– Не знаю... – знизала вона плечима. – Але думаю, є дуже просте рішення твоєї проблеми.

– Яке?

– Зваб його, – без жодної тіні жарту сказала вона і абсолютно спокійно відпила ковток чаю.

– Мамо! – я аж підскочила, а щоки спалахнули, мов маків цвіт.

– Що? Я теж була молода... І краще тобі не знати подробиць.

– Мамо... – простогнала я, закочуючи очі, але посмішка все ж промайнула на губах.

– Що? – Вона щиро розсміялася. – Я бачу, що він не скривдить тебе... Та й серце підказує, що він тебе кохає. Просто, мабуть, боїться зробити щось не так. Можливо, досі не пробачив собі минулого. Можливо, його просто варто підштовхнути.

Мамині слова осіли десь глибоко. І того вечора, лежачи у ліжку, я довго дивилася в стелю, зважуючи кожне «а якщо». Я згадувала його усмішки, погляди, ті рідкісні випадкові дотики, коли він, здавалося, сам себе стримував. Він не хотів поспішати, хотів дати мені впевненість. А я? Я більше не хотіла чекати.

Тому наступного дня я вирішила діяти. Без зайвих натяків, без страху. І відправила йому запрошення на вечерю.

Тео придбав будинок, але до цього часу там був ремонт, який закінчився лише кілька днів тому. Меблів там теж майже не було, але я вирішила, що кращого місця нам побути вдвох не знайти. Підготувала легку вечерю, вибрала одне з найкращих своїх вбрань – таке, яке б у люди я нізащо не одягнула. Легке, ледь прозоре, так, щоб у нього не залишилося жодних сумнівів щодо моїх намірів.

Коли Тео увійшов, у дверях він на мить завмер. Його погляд ковзнув по мені, очі розширилися, а дихання стало глибоким і рваним. Найкращий комплімент, який тільки можна отримати від чоловіка, і навіть не треба жодних слів. Побачивши його реакцію, я одразу відчула впевненість в собі.