Розділ 72.1

Мені знадобилося чимало часу, аби прийти до тями. Та, на щастя, моя родина і Ебі стали для мене неоціненною підтримкою. Я сумувала і за Тео, і за Олівером, але, покинувши палац, раптом усвідомила, наскільки легко мені стало дихати. Ніби хтось зняв з плечей невидимий тягар.

Коли у Ебі народилися близнята, це стало справжнім щастям. Я хотіла бути поруч, допомагати з усім, чим тільки могла. Це ненадовго відволікло мене від власного болю й роздумів. Я більше не аналізувала, не будувала планів, не мучила себе спогадами. Просто жила своїм життям: допомагала батькові керувати баронством і водночас почала активно займатись благодійністю в його межах.

Я вирішила, що ми зробимо наше баронство найсучаснішим і найрозвиненішим. Щоб кожен, абсолютно кожен, мав доступ до базової освіти. Для цього я й сама почала викладати.

Коли Олівер дізнався про мій проєкт, він інвестував у нього навіть без мого прохання. Ми досі іноді обмінювалися листами, хоча зараз – усе рідше й рідше. Він був зайнятий, власне, як і я.

З Теодором не було жодного зв'язку. Я б якби і хотіла з ним зустрітися, чи бодай написати листа, не знала де він був, а він... можливо просто не хотів. Я б збрехала, якби сказала, що не думала про нього час від часу. Мені було цікаво, як у нього справи. Можливо, він мене вже забув. Можливо, створив дім, про який так мріяв. І, можливо, в тому домі вже є та, що завжди чекає на нього.

Після кількох місяців вдома, батьки почали натякати на моє заміжжя. Вони кілька разів намагалися ненав'язливо познайомити мене з кимось, але в них так нічого і не вийшло. Я була не готова знову комусь відкривати своє серце. Одного побачення наосліп вистачило, аби зрозуміти: це мені зараз не потрібно. Тому на деякий час вони дали мені спокої, але пообіцяли повернутися до цього питання через деякий час.

З моменту як я покинула палац минуло вже сім місяців. Нещодавно закінчилося літо, і почалася осінь, але погода все ще стояла дуже тепла. Так я і жила – своїм життям. Та одного ранку сталося дещо, що знову перевернуло моє життя.

У місцевій газеті я прочитала про виставку нового геніального художника, що приїздив уже наступного тижня. Найцікавіше було те, що він працював через посередника, і ніхто не знав, хто він – чи вона – така.

Я не знала чому, але, читаючи цю статтю, моє серце пропустило удар.

– Не вигадуй, Каміло. Це може бути хто завгодно, – сказала я собі, але вже точно знала: я піду на цю виставку, хай там що.

На жаль, усе пішло не за планом. Напередодні виставки серйозно захворіла мама, і я не могла залишити її – тим більше, що батько був у справах у столиці.

Кілька днів я майже не відходила від її ліжка, аж поки температура хоч трохи не спала. Та навіть тоді боялася лишити її одну – хоч у нас і були вірні слуги.

– Доню... – тихо сказала мама, ледве прокинувшись.

– Ти прокинулася! Як ти себе почуваєш? Хочеш пити? Чи може – їсти?

– Пити. – Сиплим голос ледве чутно мовила вона.

– Зараз. – Я взяла склянку з водою, припідняла їй голову, і піднесла склянку до рота. – Ось так... маленькими ковточками...

– Доню...

– Так? Щось іще?

– Мені вже краще...

– Я бачу. І дуже рада. Але лікар попередив, що можуть бути ускладнення, тому важливо уважно слідкувати за твоїм станом.

– Зі мною все буде добре.

– Звісно буде, – ніжно всміхнулася я й легенько погладила її по голові.

– Саме тому ти мусиш піти.

– Куди піти? – не зрозуміла я.

– На виставку, яку ти так чекала. Вона ж ще не закінчилася?

– Ні... Сьогодні останній день.

– Йди.

– Але як же ти?..

– Ми ж домовились, що зі мною все буде добре. І це лише на кілька годин.

– Я не знаю...

– А я знаю. Я давно не бачила, щоб твої очі так світилися, як тоді, коли ти про неї розповідала. Ти загнала себе роботою, Каміло. І боляче дивитися, як ти себе з’їдаєш.Я зітхнула.

– Нічого подібного...

Мама кинула на мене докірливий погляд.

– Сходи. Будь ласка. І купи якусь гарну картину – порадуєш мене.

– Добре. Схожу.

Часу було обмаль: виставка зачинялася за чотири години, а ще треба було зібратися. Коли я прийшла до невеликої будівлі, людей майже не було... як і картин. Лишилося всього кілька полотен – все інше, як я зрозуміла, вже розкупили.

Я відчула укол прикрості – що не змогла побачити більше. Та вирішила вдовольнитися тим, що є.

Я повільно підійшла до першої картини – і моє серце завмерло.

Насправді на ній не було нічого незвичайного: гарний пейзаж, майстерно виконаний, з переданим спектром емоцій. Але справа була не в цьому.

Чомусь… це так сильно нагадувало мені роботи Тео.

Тоді я не надто уважно їх роздивилася, тому не могла бути певна... але серце підказувало: це його.

Я повільно рушила далі... коли раптом почула позаду такий знайомий голос. До болю знайомий.