Розділ 71.1

– Напевно, ти не повіриш, але в мене є важлива справа.

– Справді? – насторожено запитала я. – І ти тут не для того, щоб побачити мене?

– Я хотів… дуже хотів тебе побачити. І просто не зміг собі в цьому відмовити. Але повернувся я до палацу не через це.

– А через що? – я все ще боялася йому вірити. Одного разу він уже зрадив мою довіру, і повірити знову… було надто складно. – Ти ж знаєш, якщо тебе тут побачать, ти можеш втратити життя. Воно того варте? Та «важлива справа», через яку ти тут?

– Це вже вирішуватиме Олівер.

– Ти плануєш з ним зустрітися?

– Так. Це було в моїх планах, – він ледь усміхнувся, ніби подібна зустріч не була випробуванням з високим ризиком смертності, а якимось жартом для нього.

– Тоді чому ти зараз тут? У моїй кімнаті?

– Як я вже казав… просто хотів побачити тебе. Думаю, після зустрічі з Олівером мені може не випасти такої нагоди, – його усмішка згасла, залишивши по собі тільки біль в очах. – Як ти поживала, Каміло?

– Добре… У мене все добре. – Натягнуто посміхнулася. – А ти? Як ти жив, чим займався? – я говорила надто тихо й стримано, уникаючи його погляду.

– Я? Напевно, нормально… Поки що просто шукаю своє місце в цьому світі. Але знаєш?

– Що?

– Я зрозумів, що за межами палацу дихати легше.

– Так. Твоя правда..., – Задумливо сказала я чудово його розуміючи. – Я рада за тебе.

– Проте... дечого все ж бракує.

– І чого саме?

– Відчуття... дому. Відчуття, що на мене десь чекають. Хоча... напевно, у мене його ніколи й не було. Та все ж, я сподіваюся, що колись зможу його знайти. А якщо ні – то хоча б збудувати. Свій дім. Свою сім'ю. Не знаю, чи заслуговую на це, але вирішив більше не мучити себе цими питаннями. Просто жити.

Його слова відгукнулися болем десь глибоко в моїх грудях.

Ми знову замовкли. І ця тиша виявилась важчою за будь-які слова. В повітрі зависло щось невимовне. Я відчувала, як у ньому бореться щось сильне – і те саме вирувало в мені.

– Я… – почали ми одночасно й так само одночасно замовкли.

– Кажи, – прошепотіла я. – Що ти хотів сказати?

– Я хотів вибачитися. Серед усіх помилок, які я наробив, твій біль – це те, що гризе мене найбільше. Я знаю, що зіпсував усе, і що можливо вже запізно. Але все ж… я мусив це сказати.

– Я…

– Я знаю, що можливо ти мене не пробачиш, точно не так просто, не після кількох жалісливих слів, але все ж я не міг цього не сказати. Хотів ще раніше, але тоді на жаль не вийшло.

– Насправді, я теж хотіла вибачитися перед тобою.

– Ти? За що?

– За те, що була надто наївна. І пообіцяла тобі те, чого не змогла виконати. Може, в мене й були причини… але я теж зрадила твою довіру. І мені боляче це усвідомлювати.

– Не варто. Я сам у всьому винен.

Знову настала тиша.

– Думаю… мені краще піти, – тихо сказав він. Тео весь цей час стояв на відстані, не наважуючись наблизитись. Але тепер, щоб вийти, мусив пройти зовсім поруч. Я несвідомо затамувала подих.

Він повільно рушив до дверей, погляду майже не відводив, але в його очах з’явилась тривога, ніби він щось шукав. Раптом завмер. Його погляд ковзнув убік – у бік прочинених дверей до спальні.

Я теж глянула туди.

Весільна сукня на манекені – біла, витончена, така доречна й така жорстока в цю мить – мовчазно свідчила про моє рішення.

– Ти… ти виходиш заміж? – глухо запитав він.

– Так… – відповіла я, ковтаючи ком у горлі. Я вирішила змовчати про те, що сталося буквально кілька хвилин тому між мною та Олівером.

– Коли?

– Весілля завтра.

– Завтра… – він повторив, як відлуння. Здавалося, йому важко було навіть дихати.

Довго дивився на сукню, а потім – на мене.

– А якщо я попрошу тебе цього не робити?

– Тео… – я не знала, що відповісти. Ще кілька годин тому я майже не вагалась. Зробила вибір, вирішила йти до кінця… але зараз…

Тео зрозумів моє мовчання по-своєму.

– Знаєш… я все думав, що відпустив тебе. Що змирився. Але зараз розумію, що десь у глибині душі все-таки жевріла надія, що, можливо, ми ще зможемо… що не все втрачено. Схоже, я помилявся.

Він зробив крок до дверей.

– Мені краще піти.

– Тео, зачекай… – ледве вимовила я, сама не вірячи, що зупинила його.

Він зупинився, не обертаючись. І я відчула, що стою на краю. Що слово – навіть півслова – може змінити усе.

– Я проведу тебе до Олівера, – Ось і все, що я змогла сказати.

Дорогі читачі, читаючи коментарі, бачу, що книга дещо затягнулася, і щиро за це перепрошую. Я не планувала писати таку довгу книгу, та мені не хотілося просто злити її і закінчити як-небудь. На жаль, обставини складаються так, що зараз не виходить писати активніше і частіше викладати розділи.