Розділ 70.2

Я мовчки йшла за ним, не намагаючись ставити запитань. У грудях тісно пульсувала напруга – я ще не встигла переварити всього почутого, як уже з’ясувалося, що є щось іще. Щось, що Олівер не міг залишити в тіні.

Ми йшли тихими коридорами, які в цей час здавалися зовсім інакшими – порожніми, закляклими, майже ворожими. Я впізнала напрямок, але до кінця не розуміла куди ми йдемо, коли Олівер зупинився перед масивними дверима.

– Де ми?

– Це покої Теодора... були його покої, – стримано, приховуючи справжні почуття сказав Олівер дивлячись мені в очі.

– Але навіщо? Чому... ми тут?

– Ти зараз усе побачиш.

Усередині панувала темрява, що густо огортала все навколо. Олівер запалив свічник, і я озирнулася. Кімната була абсолютно звичайна, як на королівський палац… але знаючи, чия вона, я дивилася інакше, вишукуючи найменші дрібниці, які могли б розповісти більше про того, хто довгий час тут жив і вважав це місце своїм домом. Проте, зараз тут не було ні сліду Тео. Слуги добре постаралися. Звісно, це їхня робота.

– То що саме ти хочеш мені тут показати? – Дещо різко запитала я, відчуваючи бажання якнайшвидше з усім покінчити.

– Не тут…

Він підійшов до здавалося б абсолютно звичайних дверей, торкнувся ручки і на мить завмер, ніби зважував щось. А потім різко відчинив двері. Він поглядом покликав мене і зі свічником у руці зайшов в кімнату.

Я нерішуче ступила вперед… ще крок… і ще… А коли нарешті ввійшла в середину, моє серце завмерло, а потім закалатало, немов збожеволіло.

Картини, тут усюди були картини. Щонайменше два десятки.

Вони були на стінах, уздовж підлоги, на столах, деякі – недописані, сховані за іншими.

Тео малював. І робив це багато. І робив це неперевершено.

Тут були пейзажі – палац, змальований у темних, холодних тонах, ніби ворожий і неживий. Королівський сад – з порожніми гілками, під дощем, наче після бурі. Храм, у якому він виріс, був похмурий, але крізь тонке світло просочувався сум, а не ненависть.

А ще він малював своїх близьких, маму, батька... і навіть Олівера... І от в цих картинах було дуже багато тепла та любові, ну окрім кількох картин Олівера, хоча радше їх варто було назвати карикатурами... На обличчі мимоволі з'явилася усмішка, але...

Але найбільше тут було картин зі мною.

Мені здавалося я була всюди... і сумна, і щаслива, і закохана... Маленькі полотна і великі, завершенні картини і лише ескізи. І в кожній лінії, в кожному мазку – його почуття.

Я не знаю, скільки часу мовчала, розглядаючи картини, але сказати, що вони мене вразили – це нічого не сказати... Вони ніби відкрили мені Теодора зовсім в іншому світлі, показали так ясно й живо все те, що він так сильно намагався приховати в собі... Мені здалося, ніби я заглянула йому в душу...

– Тепер ти розумієш? – перервав мої думки Олівер. Його голос був тихим, а в очах – біль.

– Що саме я маю зрозуміти?

Я бачила, як йому болить. І не хотіла цього.

– Те, що я маю тебе відпустити…

– Що? Я... – я знову оглянула кімнату, завішану моїми образами, – Так, це все... важливо. Але чому ти вирішив, що можеш вирішувати за мене?

– Каміло…

– Ні. Стривай! Спочатку один вирішив пограти зі мною… тепер ти. Не знаю, проявляєш благородство чи жалієш мене! А я? Я ж сказала тобі "так." Я погодилась вийти за тебе! За тебе! То чому?

– Тому що я думаю, що ти... пошкодуєш про своє рішення. А найменше чого я хочу, це зробити тебе нещасною.

– А якщо ні? Якщо не пошкодую?

В мені говорила злість і розгубленість. Я місяцями свідомо обирала його. А зараз він вирішив зруйнувати мій вибір, зробити його за мене. Яка він мав на це право?

– А якщо все-таки пошкодуєш? Ти ненавидиш палац, усе тут для тебе чуже. Пройшло багато часу, але це не змінилося… Я бачу кожного дня як важко тобі це дається.

– А як же ти?

– Каміло… Я забрав у Тео все.

– Це не так. Ти не винен!

– Я знаю, що не винен. Але це життя... воно мало бути наше, його і моє, а не тільки моє. З самого початку, ви покохали один одного, і саме я став тим, хто вирішив вам завадити. Так, не тільки я у всьому винен... але я не хочу бути тим, хто зруйнує дві долі. Зараз я це розумію.

– А якщо все вже зруйновано?

Пройшло чимало часу, і я й гадки не мала, що зараз з Тео і де він. Можливо, я була йому вже не потрібна... Я й сама не розуміла, чи потрібен він мені. Насправді у нас не було шансу по-справжньому пізнати один одного – той час, який ми провели разом, був надто коротким, а таємниць – надто багато.

– Ти не дізнаєшся, якщо не спробуєш, – сумно всміхнувся він.

Більше я не могла цього витримувати. Розвернулася і кинулася до виходу, а потім – до своїх покоїв. Мені потрібен був час, щоб все обдумати… зрозуміти, чого я хочу насправді.

Я буквально забігла всередину і поспіхом зачинила двері на замок, наче за мною хтось гнався…

Зробила кілька глибоких вдихів і на видиху притулилася лобом до дверей.