Розділ 69.2

Я потроху звикала до нової роботи, до незнайомих облич навколо – не завжди доброзичливих – і до нього. До Олівера.

Крок за кроком він наближався. Не поспішаючи, з тією ж спокійною впевненістю, якою завжди дихала його присутність. І поступово розтоплював крижану стіну, яку я сама ж і збудувала довкола себе. Не ламав її – розтоплював. Теплом, турботою, терплячістю.

Він продовжував дражнити мене у своїй легкій, жартівливій манері – іноді зухвало, іноді зовсім ніжно. Йому вдавалося вкрасти мою увагу в найнеочікуваніші моменти: під час розмов, коли я занурювалася в думки, чи просто в тиші. І з кожним днем я ловила себе на тому, що чекаю цих моментів.

Олівер постійно торкався мене – легко, ненав'язливо. Використовував будь-яку нагоду, щоб обійняти: ніби між іншим, наче це природно. Завжди цілував у щоку перед тим як попрощатися, або перед сном. А іноді – рідко, але впевнено – спокушав мене на дещо більше. Йому це вдавалося з такою ніжністю, що я майже не помічала, як розчиняюся в цьому «більше».

Місяць. Цілий місяць минув саме так.

Я іноді навідувалася додому, та більшість часу все ж проводила в палаці, намагаючись зрозуміти, куди йти далі, як жити в новій реальності, що так стрімко обросла чужими правилами.

Того вечора я затрималась – допізна розбиралася з підготовкою до благодійного вечора. Прийшла на вечерю пізніше, ніж обіцяла. Відчинивши двері до маленької вітальні, що давно стала нашим особистим притулком, я одразу заговорила:

– Пробач… Було багато справ… – я закінчила фразу, а так і завмерла на місці.

Олівер сидів у кріслі боком до мене й пив. Я вперше бачила як він п'є.

– Ти прийшла, – його обличчя освітила ніжна усмішка.

– Прийшла, – повторила я м’яко. – А ти… п’єш? Щось сталося?

– Сталося. – І знову усмішка з'явилася на його обличчі, тільки цього разу більш нервова.

Я повільно підійшла ближче, сіла навпроти й вдивилася в його обличчя. Олівер не виглядав ані п’яним, ані сумним – швидше розгубленим і напруженим, наче щось важливе крутилося в нього в голові.

– Не розкажеш, що сталося? – Запитала я тихо.

– Сталося дуже багато всього. І не тільки сьогодні. Весь рік був важкий. – Він не сказав, з моменту появи Теодора, але я прочитала це й без слів.

Я кивнула, нічого не кажучи. Не хотілося встромляти слова туди, де все давно вже сказано.

Він зробив ковток, поставив келих на стіл і трохи схилився вперед, спершись ліктями на коліна.

– Каміло... – його очі затуманені, але м’які. – Каміло...

– Олівере… Здається, тобі вже досить.

– Я не п’яний.

– Я бачу.

– Ні, я справді не п’яний. Це радше для хоробрості… зовсім трохи.

– І як, допомогло?

– Ні. Не дуже, – іронічно всміхнувся він і пильно поглянув на мене. – Не хочеш дізнатися, для чого мені знадобилася додаткова хоробрість?

– І для чого?

Олівер якийсь час мовчки вдивлявся в моє обличчя, а потім підвівся зі свого крісла і повільно підійшов до мене.

– Я вже давно хочу тобі дещо сказати... але все не наважувався.

Він опустився на одне коліно й ніжно взяв мене за руку.

– Що ти робиш? – знервовано запитала я. Насправді чудово розуміла, до чого це все йде. Але все одно – не могла в це повірити.

Я затамувала подих.

– Ти навіть не уявляєш, скільки разів я прокручував у голові, як сказати це. Як обрати момент. Зі свічками, з музикою, з квітами… купою гостей, – він махнув рукою. – А потім зрозумів, що все це тобі не потрібно. Лише щирість. – Він дістав із кишені обручку й простягнув її мені на долоні. – Каміло… я кохаю тебе всім моїм серцем. Ти запала мені в душу з першого погляду – і тільки глибше й глибше проникала в неї з кожним днем. Прошу тебе довіритися мені. Бути зі мною разом. Все життя.

– Ну… квіти… я люблю, – нервово відповіла я.

– Я запам’ятаю. Обіцяю – у тебе буде стільки квітів, скільки ти захочеш.

– Олівере…

– Я знаю. Знаю – життя в палаці не те, про що ти мріяла. Але я зроблю все можливе, аби зробити твоє життя щасливим… тільки скажи так. Я не можу дати тобі свободи. Не можу вивезти тебе з палацу. Я – принц, і це частина мого життя. Але я можу зробити все, щоб ти почувалася захищеною. Щоб ти більше не боялася. Щоб знала: є хтось, хто стоятиме на твоєму боці – навіть коли весь світ буде проти.

Моєю першою реакцією була паніка... страх. Хотілося закричати: "Що ти робиш?!" Але поглянувши в його очі наповнені коханням та щирістю... я знала, що зробивши цей вибір зможу стати щасливою з цим чоловіком.

– Добре… я скажу тобі «так»…

Його очі засяяли. Він довгу мить дивився на мене не промовляючи жодного слова, ніби не міг повірити, що я згодна.

– Каміло… я кохаю тебе… – ледь чутно сказав Олівер.

Я мала до нього почуття. Однозначно мала. Та сказати про них була ще не готова. І на щастя, він цього й не вимагав. Він одягнув каблучку мені на палець – і стрімко та водночас ніжно поцілував.