Розділ 69.1

Олівер виконав моє прохання. Уже наступного дня мені справді знайшли інший кабінет – окремий, тільки мій. Власне, це був сусідній кабінет, і, якщо я не помиляюся, ще вчора він належав першому радникові Олівера. А сьогодні на дверях уже красувалася табличка з моїм ім’ям та новою посадою – керівник благодійних ініціатив.

Кабінет був невеликим, але напрочуд затишним: велике вікно робило його світлим навіть у зимову пору, коли сонця й так обмаль; багато полиць для документації і моєї особистої бібліотеки; а ще – справжній квітковий оазис.

Така близькість до Його Високості все ще здавалася мені надмірною, але я вирішила не сперечатися й погодитися на те, що дають. Чомусь була впевнена: почни я пручатися – Олівер знову підселить мене до себе.

Як би там не було, але з цього моменту неприязнь до мене трохи зменшилася, і люди стали кидати на мене дещо менш осудливі погляди. Усі – окрім першого радника.

У перший день після переїзду я зустріла його в коридорі. Забути вираз його ображеного обличчя було просто неможливо. Вибачення саме вирвалося з моїх вуст, але чоловік лише зневажливо фиркнув і пішов геть. Відійшовши на кілька кроків, різко обернувся й гримнув на весь коридор:

– І не дай небеса, якщо згубите бодай когось із моїх зелених діточок! Я вам цього не пробачу! – він знову рушив далі, але через кілька кроків знову розвернувся і додав: – Я прослідкую. – І зник за рогом.

Що це було – я так і не збагнула, але логічно припустила, що він мав на увазі саме рослини у своєму кабінеті... принаймні дуже на це сподівалася. Тож вирішила не ризикувати й ретельно доглядати за «зеленими улюбленцями», що дісталися мені у спадок.

З того часу він почав навідуватися до мого кабінету по кілька разів на день. Заходив без стуку й абсолютно не зважав на присутність інших. Мовчки оглядав своїх «зелених діточок», хмикав – задоволено чи осудливо, я так і не навчилася розрізняти – і йшов геть. Жодного «доброго дня» чи бодай кивка в мій бік.

Так, я справді відчувала провину – зрештою, зайняла його кабінет. Але й у мене, як і в нього, особливого вибору не було.

Проте одного разу все змінилося.

Я поливала рослини й, як завжди, тихенько з ними розмовляла. Була надто заглиблена в думки й не одразу помітила, що не сама. Коли ж нарешті обернулася, побачила його – з широко розплющеними очима, піднятими бровами й усмішкою, що світилася щирим… обожнюванням.

Відтоді його поведінка цілком змінилася. Ми навіть… подружилися. Якщо це взагалі можна назвати дружбою. Тепер він завжди стукав, завжди вітався – і, звісно ж, ретельно розпитував про благополуччя своїх "діточок". Про них він міг говорити вічно.

Олівер лише посміювався з цього – по-доброму. Але щоразу наголошував, що попри свою дивакувату любов до квітів, радник справді був надійним і відповідальним. І навіть, щоб трохи загладити провину за ситуацію з кабінетом, подарував йому кілька ексклюзивних рослин.

Щастю першого радника не було меж.

Звісно, сам переїзд не зупинив плітки, але принаймні дав менше приводів для нових. Олівер, як і раніше, час від часу заходив до мене – здебільшого у справах, іноді просто мовчки сідав поруч із чашкою кави. Я теж навідувалася до нього, хоч і рідше. Наші спільні обіди та вечері ми досі проводили таємно – за моїм наполяганням. Я хотіла берегти ту тонку межу між особистим і службовим, хоча, можливо, вона вже давно стерлася.

Я все ще іноді згадувала Теодора. І ці спогади залишалися болючими. Але Олівер став тим, хто підставив плече. Його ніжність, турбота, доброта й щирість із кожним днем дедалі більше переконували мене: саме з таким чоловіком можна збудувати майбутнє – просте, зрозуміле й надійне. Я не згорала від пристрасті в його присутності, але в душі розквітала неймовірна ніжність і теплота. І, відверто кажучи, мені цього було цілком достатньо.

Єдине, що мене бентежило, – його статус принца. Життя у палаці, навіть без отруєнь, інтриг і переворотів, залишалося для мене важким. Здавалося, щодня я мала носити маску, вдавати, що сильніша, ніж є насправді, приховувати емоції, думки, сумніви. Це було зовсім не схоже на моє попереднє життя вдома, з батьками.

Єдиний, з ким я могла бути собою, – це Олівер. Та тих коротких митей, які ми могли провести наодинці, було замало. Але саме заради них я залишалася. Саме в них знаходила сенс продовжувати.