Розділ 68.1

При зустрічі ми з Олівером поводилися так, ніби нічого не сталося. Хоча напруження все одно висіло в повітрі. Ми ввічливо привіталися, після чого він одразу дав мені завдання й заглибився в роботу, майже не звертаючи на мене уваги. Це було дещо дивно і разюче відрізнялося від його нещодавньої поведінки... але я навіть була рада. Надто непростий ранок видався сьогодні.

Час від часу до нього заходили різні люди, і всі вони кидали на мене косі погляди.

Я й сама невдовзі почала запитувати себе: "А що я взагалі тут роблю?"

Так, я просто прийшла працювати, так само як і багато інших людей в цьому палаці. Але чому  мене посадили саме в цей кабінет?

Ще до обіду Олівер пішов у справах, і я залишилася сама. Пообідала наодинці, а потім знову взялася до роботи. Не зважаючи на відсутність принца, люди продовжували час від часу заходити, і окрім неприємних поглядів, мені також дісталося кілька провокативних запитань, які я просто проігнорувала. Але для себе я вирішила: щойно випаде нагода, обов’язково поговорю з Олівером про доцільність мого перебування тут.

Мені подобалося те, чим я займалася. Було приємно почуватися корисною. Але справ виявилося набагато більше, ніж я очікувала – особливо з огляду на те, що я зовсім не орієнтувалася в нових обов’язках.

Я вже розуміла: згодом доведеться зустрічатися з людьми, вирішувати питання за межами цього кабінету. Але поки не вивчу все досконало, мені, напевно, доведеться проводити багато часу в стінах палацу. І хотілося б, щоб на мене не дивилися скоса. Я була більш ніж впевнена, що за кілька днів плітки розповзуться, як саранча, і всі почнуть вигадувати, що між нами щось є, якщо це вже не сталося.

Коли робочий день добігав кінця, очі почали нещадно пекти. Я ніколи раніше не проводила стільки часу за читанням, тож вирішила дати їм перепочити. Поклала голову на стіл, прикрила очі – і сама не помітила, як заснула.

Мені щось снилося… приємне, хоча я й не пам’ятала, що саме. Та в якийсь момент я відчула – це не сон. Хтось ніжно, майже невагомо, проводив пальцями по моїй спині, малюючи незрозумілі узори від плеча до талії.

Я розплющила очі. У першу мить, ще напівсонна, подумала: "Теодор?" Але він не міг бути тут. Ніяк не міг. Це був Олівер.

– Пробач, – прошепотіла я, підводячись. – Сама не знаю, як заснула.

Олівер забрав руку, але все ще сидів на моєму столі... занадто близько.

– Все гаразд… – відповів він тихо. – Ти зараз схожа на маленьке кошеня…

Його голос, погляд, з яким він на мене дивився – це було занадто. Я відвернулася, приховуючи почервонілі щоки.

– І зовсім не схожа. – Тихо буркнула.

– Що?

– Нічого. Я хотіла з тобою про дещо поговорити.

– Звісно. Я слухаю.

На щастя, він відійшов і сів на відстані.

– Чи можу я… знайти собі інше місце... інший кабінет для роботи?

Олівер нахмурився.

– Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі. Каміло, якщо справа в моїй матері, то не хвилюйся, вона більше тебе не буде зачіпати. Вона пообіцяла.

– Це добре. Я справді рада… але річ не в цьому.

Мені було важко добирати слова. Можливо, через те, як пильно він на мене дивився.

– Тоді в чому? Незручний стіл? Стілець? Колір стін? Це все можна змінити. – Його голос став жорсткішим, у ньому прозвучала ледь вловима образа.

"Що на нього найшло?"

– Будь ласка… припини.

– То поясни, – він знову наблизився, скоротивши відстань до мінімуму.

– Це… не моє місце.

– Що значить – не твоє?

– Ти ж бачив, як на мене, дивилися всі, хто заходив.

– Як?

– Так, наче я тут лише з однією метою – спокусити тебе.

– Ні. Ти тут, бо я хочу спокусити тебе! – вигукнув він, не стримуючи себе, і різко розвернувся до вікна, щоб сховати бурю емоцій, що спалахнула на обличчі.

– Олівере…

– Не проси. Я не дам тобі окремого кабінету. Та й їх просто немає. – Мовив він рівним тоном, за яким усе ж проглядалася знайома, вперта нотка – така, як у дитини, що вирішила стояти на своєму до останнього.

– Немає? – іронічно перепитала я, злегка нахиливши голову. – У палаці зі сотнею кімнат – і жодного вільного приміщення?

– Саме так.

– Це занадто… Будь ласка…

Він різко розвернувся, за кілька кроків подолав відстань і міцно обійняв мене, сховавши обличчя на плечі. Спроби вирватися нічого не дали, тому я просто змирилася, сподіваючись, що це допоможе йому почути мене і зрозуміти.

– Я просто хочу використати кожен шанс, який у мене є. – Тихо мовив він, не піднімаючи голови.

– Я розумію, – прошепотіла я і навіть дозволила собі злегка погладити його по голові, наче малу дитину. – Але я не впевнена, що витримаю, якщо про мене будуть пліткувати… Може, знайдемо компроміс?

– Який? – так само сумно, але ніби з проблиском надії запитав він.

– Спільні вечері?