Розділ 67.1

Олівер провів мене до кімнати, і, вже зібравшись іти, раптово нахилився й поцілував у щоку.

– Хей! Ти що робиш?! – здивовано вигукнула я.

– Компенсація, – хитро всміхнувся він.

– За що?

– За те, що мені не дісталося раніше... – Його голос був легкий, майже жартівливий, але погляд – несподівано серйозний. Я почервоніла, мимоволі згадавши наш майже поцілунок. Та відповісти не встигла.

– Солодких снів, Каміло. І не хвилюйся, з королевою я все владнаю. – Він розвернувся і пішов, не обернувшись.

Я зайшла до своїх покоїв, і мене раптово накрила гнітюча тиша... Я ніби тільки зараз почала усвідомлювати все що сьогодні сталося зі мною. День виявився дуже насиченим на події. Надто насиченим.

"Життя в палаці завжди таке... складне?"

В голові крутився цілий рій думок, але я розуміла: мої роздуми нічого не змінять. Треба спати. Треба забути.

Я переодяглася, довго мила обличчя холодною водою, розчісувала волосся, щоби зайняти руки, зайняти голову.

Коли нарешті лягла, пройшло ще добрих пів години, перш ніж змогла бодай закрити очі. Але сон не приходив. Від сили я поспала лише кілька годин і прокинулася ще до світанку — з пересохлим горлом і важкістю в грудях.

Мимоволі згадала про Теодора.

Якби не королева, я б не дізналася, що його виганяють... і виганяють вже сьогодні. На цьому все й закінчиться. Кожен із нас піде своєю дорогою.

"Сподіваюся, ти станеш щасливим... І я теж постараюся."

Та попри все мені захотілося востаннє побачити його. Я знала, що не маю права на зустріч, просто хотілося здалека попрощатися з ним, і принаймні подумки попросити у нього вибачення. Дуже довгий час мені здавалося, що я лише жертва обставин... жертва людського егоїзму, і певною мірою так і було... Але зараз я зрозуміла, що Тео мене і справді кохав... і напевно кохав набагато сильніше ніж я його.

І за це… за все, чого я не змогла дати йому у відповідь… я хотіла вибачитися.

Навіть якщо він ніколи цього не почує.

Піднявшись, я тихо підійшла до вікна і трохи відхилила важку штору. Світанок ще не настав повністю, але на сході небо вже світліло. Повітря було нерухомим, як перед бурею.

І раптом… моє бажання здійснилося.

Я побачила його.

Відстань була доволі велика, але навіть так я одразу його впізнала. Не могла не впізнати. Він дещо змарнів, але це все ще був Теодор. Його статура випромінювала той самий спокій, ту саму холодну впевненість як і колись.

Я відсахнулась на мить, але не змогла піти геть і просто не дивитись. Мій погляд знову прикипів до Теодора.

Вже через мить на подвір'ї з'явився Олівер з кількома слугами на чолі з Гарольдом. Гарольд вів за собою осідланого коня і з двома невеликими сумками перекинутими через сідло. Ось так прийшовши майже без нічого, Тео і покине це місце майже без нічого.

Вони якийсь час про щось перемовлялися. Важко було сказати про що, але навіть стоячи так далеко, я відчувала чимале напруження. Через кілька хвилин всі слуги пішли і залишилися лише двоє братів. Вони так і не встигли стати справжньою сім'єю, зате встигли стати ворогами. Від розуміння цього, моє серце стислося від болю. Я так щиро раділа, коли діти почали повертатися до своїх сімей, але все виявилося не так просто. Не все можна повернути... дещо залишається втраченим назавжди.

Я ледве стримала сльози. Не мала права бути тут. Не мала права спостерігати — але я була тут. І я була вдячна, що побачила це.

Вдячна, що Олівер прийшов. Що він не повів Тео, мов злочинця, не відправив під конвоєм, не принизив. Він дозволив йому піти з гідністю.

І Теодор… Теодор заслуговував хоча б на це.

А потім… він підняв голову.

І поглянув просто вгору — туди, де я ховалась за шторою. Це тривало лише мить, і я знала, що це мені лише здається… і все ж… Я була впевнена, що цей останній погляд на палац, щедро залитий вранішнім сонцем, був призначений для мене. Він не бачив мене... не міг бачити... Але... Саме так він прощався зі мною...

"Прощавай."

"Будь щасливий..."