Розділ 66.2

– Зі мною все буде добре… Не хвилюйся… – спробувала перевести тему, змусити його не заглиблюватись у те, що не хотілося озвучувати. Я відвернулася, бо його погляд пронизував мене наскрізь, розкриваючи все, що я намагалася приховати.

– Ні. Не відвертайся, – його долоні м’яко, але впевнено огорнули моє обличчя, примушуючи знову зустрітися поглядом. – Каміло. То хто це був? І чому ти не хочеш мені сказати?

– Не хочу… Зі мною ж усе гаразд. Не варто хвилюватися!

– Гаразд? – у його голосі з’явились металеві нотки. – Гаразд?! Каміло, тебе отруїли в палаці в перший же день твого перебування тут! Як я маю не хвилюватися?!

– Я не думаю, що це повториться, – а ось тут я лукавила. Так, цього разу королева Равенна пошкодувала мене, але якщо взяти до уваги її відношення до мене, то цілком можливо, що подібне могло знову повторитися.

– Каміло, – грізно проричав Олівер. Рішучість палахкотіла в його очах. Він не збирався відступати.

– Добре… Я скажу. Але перш ніж ти, розлючений, підеш трощити все довкола, дай мені пояснити все до кінця. Обіцяєш?

– Обіцяю. А тепер – кажи.

– Це була… – я глибоко вдихнула, мов перед стрибком у крижану воду, заплющила очі й ледве чутно прошепотіла: – …королева.

В кімнаті запанувала тиша. Важка... напружена... Було чутно тільки наше дихання: моє часте, уривчасте, і його – важке, глухе. Поглянула на нього і зрозуміла, що він абсолютно шокований моїми словами.

– Повтори, будь ласка… ще раз.

– Це була королева Равенна.

– Ні… Як це? Поясни.

Я розповіла все. Не упустила жодної деталі, навіть ті, що сама воліла б забути.

– Ти не казала, що він теж дав тобі клятву.

– Чесно? Я так зациклилася на своїх проблемах... я зовсім забула. Знаю, це егоїстично… Але я вже її зняла, тож усе буде добре.

– Ні… ні... просто… Дай мені хвилинку переварити все те, що ти мені розповіла. – Він почав нервово ходити по кімнаті туди-сюди. Важко навіть уявити як він себе зараз почував. –  Я просто не можу повірити, що мама… Ось навіщо вона запрошувала жерців до Тео…

– Олівере, можливо краще закрити на це очі. Я не хочу, аби через мене ти посварився з нею… Достатньо й того, що я зіпсувала твої стосунки з братом.

– Що? Про що ти говориш?

– А хіба ні…?

– Каміло, – він знову схопив мене за плечі, змусив дивитися прямо в очі. – Ти ні в чому не винна.

– Я…

– Послухай мене. Теодор планував переворот дуже давно. І я дуже сумніваюся, що щось змінилося б, якби тебе тут не було.

– Але…

– Навпаки. Думаю, тільки завдяки тобі він наважився зупинитися. Ти не винна. Зрозуміла?

– Зрозуміла… Але королева так не думає. І, можливо, мені справді краще покинути палац…

– Ні! – Твердо сказав Олівер, але в цьому короткому слові я побачила і його відчай... і страх. Він так сильно хотів аби я була поруч з ним. – Якщо це тільки через маму… Не покидай… мене. – Він знесилено притулився головою до мого плеча. – Я поговорю з нею. Я зможу тебе захистити.

– Думаєш, у тебе вийде?

– Я її син. У кого, як не в мене?

– Добре… Я залишуся. Поки що.

– Цього більше ніж достатньо, – прошепотів Олівер, він підняв голову і тут я усвідомила, як близько він до мене. Він весь цей час знаходився так близько до мене, але я чомусь цього не помічала, а тепер раптово зрозуміла... що ця відстань надто коротка... і з кожною секундою ставала все коротше. Його погляд ковзнув з моїх очей на губи, і він почав повільно нахилятись до мене. У грудях усе похололо, і першою думкою було – втекти, сховатись… Але я лиш заплющила очі й міцно стиснула руками тканину сукні. Я ж дала собі обіцянку… спробувати.

Час тягнувся, як мед у січні. Я вже відчувала його подих на своїх губах...

– Як тут моя пацієнтка?! – в кімнату безцеремонно увірвався лікар. В ту ж мить я відштовхнула Олівера з усієї сили, та так, що він скотився на підлогу та ще й добряче вдарився головою...

– А-а-ай!.. – простогнав він, тримаючись за потилицю.

– Ой… Здається, я не вчасно? – зніяковіло проговорив лікар, озираючись навколо, ніби шукаючи місце для втечі.

– Та невже? – просичав Олівер, повільно підводячись і випромінюючи жагу до помсти.

– Я… тобто… ви тут… е-е-е, продовжуйте? – лікар почав енергійно розмахувати руками, почервонів до вух і тепер не знав, чи то вийти, чи просто розчинитись у повітрі.

– Ні-ні! Заходьте! – швидко заговорила я, з готовністю схопившись за тему. – Перевірте, чи зі мною все добре, і, будь ласка, нарешті відпустіть мене.

– Еге-гм. Так. Добре. Як скажете. – Лікар відкашлявся і спробував виглядати професійно, хоча його очі весь час ковзали до Олівера. – До речі… у мене є чудова мазь. Від ударів. Просто диво.

Олівер відповів йому вбивчим поглядом, який міг би розтопити свинець.

– Але ж справді хороша… – майже зойкнув лікар.

– Собі залиш, – буркнув принц, потираючи голову.