Розділ 66.1

Я ще кілька секунд стояла в кімнаті, нерішуче переминаючись із ноги на ногу. Але зрештою зрозуміла: іншого виходу в мене нема. Принаймні, я його не бачила.

Тихо прочинила двері, озирнулась – нікого. Коридор був порожній.

Не думала, що інформація про кімнату Олівера колись стане мені в пригоді. А вже тим паче – так пізно ввечері. Я й уявити не могла, що одного дня наважуся навідатись до нього в такий час...

Серце калатало наче шалене, і я не була впевнена, це через страх, чи можливо тому, що отрута вже почала діяти. Я нічого не знала про ту... Май... майтолу...майолу... Гадки не мала як вона діяла. Навіть назви точно не запам’ятала.

Підійшла до дверей і несміливо постукала.

"Сподіваюся... він у себе... Інакше у мене будуть проблеми."

Якийсь час було тихо, але потім я почула тихі кроки, і вже за мить двері відчинилися.

Олівер стояв переді мною в легкому халаті, з краплинами води на волоссі, ніби щойно вийшов з ванни.

"І коли тільки встиг?.."

– Каміло? – здивовано промовив він. – Що ти тут робиш? Щось сталося?

"Сталося... Але я не можу відірвати погляду..."

Я опустила очі й тихо прошепотіла:

– Так. Дещо сталося... Але... спочатку вдягнися. Будь ласка.

– А що? Я викликаю в тебе дивні почуття...метелики в животі... мурашки по всьому тілу? – підморгнув він жартома.

– Просто вдягнися, – видавила з себе з усіх сил намагаючись не підіймати очі.

"Про що я взагалі думаю в такій-то ситуації? Дурепа!"

– Добре-добре, – посміхнувся Олівер. – Заходь.

Я сіла на диван. Поки він переодягався у спальні, я все чіткіше відчувала: щось не так. Мені стало дуже спекотно, а ще здавалося піднялася температура. Дихання стало частим і важким.

Олівер вийшов із кімнати.

– Я готовий. То що сталося? Не чекав, що отримаю такий пізній візит... Але я радий. Хоч... – він нахилився ближче. – Каміло, ти бліда. Все добре?

– Ні. Не зовсім. Точніше... зовсім не добре, – прошепотіла я.

Він миттєво опинився поруч. Доторкнувся до мого чола.

– В тебе жар. Ти захворіла?

– Не зовсім... Мене... мене отруїли.

Ці слова ледве зірвалися з уст. Я й гадки не мала, що буде так важко це сказати. І це ще я навіть не згадала, хто саме мене отруїв.

– Отруїли?! – він зблід. – Хто?

– Це зараз неважливо... Важливо чим. Отрута називається Май... Майола? Майт...

– Майтола?

– Так.

– Коли це сталося?

– Приблизно п’ятнадцять-двадцять хвилин тому...

– Добре. Ще є час. – У його голосі з’явилося полегшення. – Ходімо. Треба швидко дістатися до медкабінету. Тобі необхідна протиотрута.

– Гаразд...

Олівер схопив мене за руку і швидко повів коридорами палацу. Та з кожним кроком мені ставало все важче за ним поспівати. Раптом я спіткнулася і ледь не впала. Добре, що Олівер тримав мене за руку, він зміг підхопити мене.

– Думаю, буде краще взяти тебе на руки.

– Ні. Я можу йти... – прошепотіла я, хоча до кінця не була впевнена в своїх словах.

– Пробач. Але цього разу я тебе не послухаю, – і, не вагаючись, підняв мене на руки.

І вже за кілька хвилин Олівер буквально увірвався до медичного кабінету.

– Лікарю! Потрібна термінова допомога!

– Що? Кому? Вам? – зреагував лікар, підводячись зі стільця. – Що болить?

– Не мені. Їй, – Олівер обережно опустив мене на кушетку.

Лікар поглянув на мене, і по його очах я зрозуміла, що він мене впізнав. Все ж це вже вдруге, коли Олівер приносить мене до нього на руках.

– Ви знову?.. Ні. Я більше не дам вам еліксир!

– Лікарю.

– Минулого разу через це у мене були великі проблеми. Спочатку узгодьте це з королем та королевою.

– Лікарю! – перебив його Олівер.

– Та що?

– Її отруїли Майтолою. Потрібна протиотрута.

– Майтолою?! – лікар одразу змінився в обличчі. – Коли?

– Не більше ніж пів години тому.

– Добре. Пів години, це дуже добре. Я зараз же принесу протиотруту.

За хвилину він повернувся зі склянкою рідини, що виглядала як болотяна жижа.

– А це... точно протиотрута? Ви впевнені, що не хочете мене добити?

– Жартуєте, леді?

– Ні. Абсолютно серйозно. З чого вона зроблена?

– Вам краще цього не знати, – всміхнувся лікар. А от Олівер не посміхався. Він був серйозний і схвильований.

– Це огидно, але ти мусиш це випити, – сказав він тихо.

Я взяла склянку, піднесла до губ, вдихнула – і мене ледь не вирвало.