Розділ 65.2

– Ваша величносте, – сказала я після короткої паузи, коли нарешті отямилась. – Рада вас бачити.

– Дуже в цьому сумніваюся, – холодно відповіла королева, навіть не намагаючись приховати презирливого тону. Її погляд пройшовся по мені згори донизу так, ніби я була плямою на ідеально вишитій скатертині.

Я ковтнула повітря і примусила себе не відводити погляду.

– Чому ви тут? – вирішила я не грати в пусті світські ігри. Було очевидно, що на теплу бесіду вона не налаштована.

– Поговорити. – Її голос був гострий, як лезо ножа. – Присядь.

Мені нічого не залишалося, як підкоритися. Та останні кілька тижнів навчили мене дечому, і я не збиралася знову грати роль жертви.

Я спокійно підійшла, сіла навпроти королеви й налила собі чай. Пальці залишались незворушно спокійними, хоча всередині мене бушувала буря. Я піднесла чашку до губ, зробила ковток — не через спрагу, а щоб мати чим зайняти руки — і пильно подивилася на неї, чекаючи, що ж вона скаже.

– Бачу, ти вже почуваєшся тут як вдома, – сказала вона, склавши руки на колінах і трохи нахилившись вперед. – Але не варто. Ти не довго тут пробудеш.

– Давайте одразу перейдемо до суті.

– Як скажеш, – королева злегка всміхнулася, але в її очах не було й тіні тепла. – Ти мені не подобаєшся, думаю ти знаєш.

– Так. Я здогадалася. Тільки досі не можу зрозуміти чому.

– Чому? ЧОМУ?! – її голос зірвався, а пальці стиснулись у кулаки. – Ти винна у всьому, що сталося! Ти стала причиною розбрату між моїми синами!

– Я не… – Я хотіла заперечити... пояснити, та вона не збиралася мене слухати.

– Як ти смієш мене перебивати?! Ти — причина, чому Теодора виганяють з палацу, зі столиці! Ти – причини, чому у мене знову забирають мого сина!

– Тео виганяють... Коли?

Я знала, що так може статися... але почути це все одно було неочікувано... і боляче.

– Це не твоя справа. Ти не маєш права знати. Ти не маєш права, навіть думати ні про жодного з моїх синів, тим більше Теодора... навіть не згадуй про нього... Адже ти... саме ти винна, що він зараз так страждає! Це ж тобі він дав клятву?! Тобі?!

Мене ніби крижаний вітер обвіяв. Я завмерла.

– Клятву?.. – прошепотіла я, вже розуміючи, про що вона.

– Так. Жерці змогли лише полегшити його стан. Але не зняти клятву. Він мучиться. Щодня. Через тебе. Через твій егоїзм, твоє мовчання, твою присутність у цьому палаці. І тепер… тепер його виганяють!

Слова били, мов удари. Один за одним. Безжальні, влучні.

Мене огорнуло пекуче відчуття провини. Скільки часу я думала лише про власний біль, про приниження, про втрату. Але не згадувала... про клятву. Його клятву. Теодор дав її мені тоді ж, коли я дала йому свою. Та мою він відмінив, а я...

– Я зніму її, – прошепотіла я, а потім голосніше, твердо: – Я зніму клятву прямо зараз.

Я підвелась, зосередилась і чітко, урочисто вимовила ритуальну формулу відміни. Слова лягали важко, ніби я розрізала щось всередині себе, але я знала — це правильно.

Королева мовчки стежила. Тінь полегшення пройшла її обличчям, та вже через мить вона так само холодне і вороже дивилася на мене. Вона отримала те, за чим прийшла, а тепер жадала була позбутися мене...

– Твоє щастя, що ти її зняла... інакше сьогодні був би твій останній день життя...

– Якщо це все… вам краще піти.

– Стала така смілива... – хмикнула вона. – Чи будеш ти така смілива, коли подіє отрута?

– Що? – В середині все похололо. – Яка отрута? – Прошепотіла я.

– А ти справді думала, що я просто прийшла тебе вмовляти? Я ж сказала, якби ти не відмінила клятву мого сина, це був би твій останній день життя. Але я дам тобі шанс... Сьогодні з чаєм ти випила отруту під назвою Майтола... і в тебе є приблизно дві години, аби випити протиотруту, інакше буде пізно. А перші симптоми з'являться вже через кілька хвилин. Раджу поспішити до лікаря.

– Але ви теж пили цей чай.

– Пила. – Воно спокійно, навіть байдуже поглянула на мене. – Чого не зробиш заради сина. Тобі ніколи не зрозуміти...

Більше вона нічого не сказала. Королева розвернулася і направилася геть. Хода її була легка, спокійно, абсолютно впевнена в собі... ніби її життю зараз зовсім нічого не загрожувало. І лише перед тим як зачинити за собою двері, вона тихо сказала:

– Тобі не місце у палаці... Якщо хочеш жити... краще тобі його покинути...

Я залишилась стояти посеред своїх надто розкішних покоїв, відчуваючи себе до біса спустошеною та наляканою. В голові крутилися уривки нашої розмови.

"Як я могла? Як могла забути?"

Згадка про Теодора боляче кольнула серце. Перед очима постало його обличчя – змучене, але горде, завжди стримане... і лише десь там на дні очей, можна було побачити відблиск його справжніх почуттів.

– Зараз не час... не час про це думати. Потрібно терміново знайти лікаря...

Та була одна проблема, я не мала жодної гадки де, його шукати в такий час...