Розділ 65.1

Повернення до палацу викликало зрозумілу тривогу й хвилювання – не лише в мене, а й у моїх близьких. Та вони чудово мене розуміли, і не збиралися відмовляти. Того ранку, коли настав час їхати, вони лише тепло мене обійняли й узяли обіцянку приїжджати якомога частіше.

Подорож в екіпажі тривала трохи більше пів години, і з кожною хвилиною я почувалася все більш напружено. Навіть коли я їхала сюди вперше – ще на відбір – мені було спокійніше. Але при цьому всьому... впевненість, що я мушу це зробити, нікуди не зникла.

Щойно я вийшла з екіпажу, побачила кронпринца. Він йшов мені назустріч, широко всміхаючись. Я навіть зупинилась від несподіванки.

– Леді Каміло… ви приїхали, – промовив він офіційно, майже невимушено. Наче зовсім випадково опинився саме тут і саме зараз.

– Вітаю вас, ваша високосте, – я виконала легкий реверанс, вирішивши підіграти йому.

– Я радий вас бачити. Впевнений, ми плідно попрацюємо разом.

– Навзаєм.

– Ходімо, я покажу вам ваші покої… і робоче місце.

– Але…

– Не хвилюйтеся, сьогодні лише ознайомлення. До справ приступите завтра.

– Ні… я просто не думаю, що вам варто робити це особисто. – Це й справді було трохи занадто. Особа королівської крові ніколи не робить подібного самостійного. А я дуже не хотіла, аби про нас поповзли плітки. Та, здається, принца це анітрохи не хвилювало.

Він зробив крок до мене, порушуючи не тільки межі мого особистого простору, а й всі норми етикету, простягнув руку до мого волосся, ніби прибираючи уявну смітинку і сказав:

– Каміло, не позбавляй мене можливості побути поруч…

– Ваша високосте, – я відступила на крок. – Ви переходите межу.

– Пробач. Я просто… дуже радий тебе бачити. Скучив.

Я зашарілася... але відповіла якомога спокійніше:

– Будь ласка, тримайте дистанцію. Принаймні – на людях.

– А наодинці її можна не дотримуватись?

– Ні… Це не те, що я мала на увазі…

– Добре, я зрозумів. - Розсміявся Олівер. Хотіла б я знати, що саме він зрозумів, але вирішила, що допитуватися буде для мене ж гірше. – Ходімо. Покажу тобі все. І не хвилюйтеся, леді Каміло. Я спеціально звільнив день, щоб ввести в курс справ мого нового помічника.

Ось знову… він змушує мене червоніти. Але вибору немає – тож я йду за ним слідом.

Ми рушили знайомими коридорами. Вони ніби встигли відчужитися від мене за той короткий час. Палац знову здавався холодним і чужим, замкнутим у собі. М’яке світло з вітражів розливалося по підлозі, торкалося нашого одягу, але не зігрівало. Олівер ішов поруч із розслабленим виглядом, та я відчувала: він уважно спостерігав. Його погляд час від часу ковзав по мені, шукаючи бодай натяк на прихильність.

– Ось тут, – зупинився біля дверей. – Це будуть твої покої. Каміло? Щось не так?

– Ні… Все гаразд. Просто я думала, що житиму в тій самій, де була під час відбору.

– Ні, та кімната надто далеко. Тут зручніше – у головному крилі… та ще й зовсім поруч зі мною, – він підморгнув.

Я зробила вигляд, що не помітила цього, й зайшла всередину.

Мої нові покої були розкішні до ніяковості – величезна кімната з високими стелями, мармуровими колонами й вікнами на всю стіну з видом на сад. Ліжко під оксамитовим балдахіном, камін, книжкова полиця, м’які крісла… Усе дороге, ретельно підібране. Це більше скидалося на подарунок, ніж на робоче житло. Занадто щедро.

– Ем… ви впевнені, що це мої покої?

– Абсолютно. А що?

– Просто… це радше схоже на покої принцеси чи королеви. Але аж ніяк не помічниці.

– Каміло, більшість покоїв у палаці мають такий самий вигляд. Не вигадуй.

"І чому я йому не вірю…"

Потім Олівер повів мене до свого кабінету. Йти було справді недалеко. По дорозі він, ненароком, показав і свою спальню… яка виявилась ще ближче.

– І навіщо мені ця інформація?

– Просто так. Я ні на що не натякаю…

– Звісно.

Після цього він почав знайомити мене з обов’язками. Як і обіцяв, я відповідатиму за благодійність – керування фондами, пожертви від королівської родини, нагляд за іншими організаціями. Роботи багато, але все це справді цікаво.

Ми настільки захопились, що навіть обідали й вечеряли разом. Час промайнув непомітно.

– Пробач, – сказав Олівер, коли годинник показав сьому, а я намагалася приховати втому. – Я обіцяв, що почнемо завтра, а сьогодні вже так сильно завантажив тебе.

– Ні, все гаразд. Мені сподобалося.

– Добре. Але завтра можеш не поспішати і прийти на годину пізніше. Я буду зайнятий з самого ранку. – Чомусь його обличчя в мить похмурніло, та я не стала допитуватися, що ж за неприємні справи чекають на нього з самого ранку. Все ж ми були з ним не в тих відносинах.

– Як скажеш.

– Добраніч, Каміло.

– Добраніч, ваша високосте.

– Каміло, – дорікнув м’яко.