Розділ 64.1

Для Каміли, цей тиждень вдома, здавалося ніби час зупинився. Це був найдовший період за останній час, коли в її житті не відбувалося нічого значного... Та це була лише примарна ілюзія. Насправді там, за межами її зору, світ не стояв на місці. Життя у палаці вирувало, і за один короткий тиждень там сталося чимало.

Король отямився несподівано для всіх — для тих небагатьох, хто знав про те, що він взагалі живий, а таких можна було перелічити по пальцях. Для них ця подія стала не лише радістю, а справжнім потрясінням. Принц Олівер, королева Равенна та найближчі вірні слуги зітхнули з полегшенням.

– Найгірше позаду, – підсумував лікар після ретельного огляду. – Але не варто очікувати швидкого одужання…

– Ми знаємо… Дякуємо, лікарю, – тихо промовила королева, ніжно тримаючи чоловіка за руку.

Через деякий час до палати прийшов їхній молодший син Олівер. Спершу після звістки про смерть батька, а згодом — про його тяжку хворобу, він був сповнений тривоги й надії побачити батька — хоч би ще раз.

– Як ви, батьку? – запитав він, стримуючи хвилювання.

– Мені вже краще, – сиплим голосом відповів король. Ще зовсім недавно він гордо тримав голову, показуючи свою силу лише одним помахом руки, поворотом голови чи поглядом. Та тепер від тієї людини майже нічого не залишилося — лише напівпорожня оболонка. – Розкажи мені, що сталося… за цей час, бо твоя мати вперто мовчить.

Королева насупилася. Вона піклувалася про нього і не хотіла погіршувати стан ще більше.

– Звісно. Я все розповім, – сказав Олівер.

Олівер повідав про все що сталося з ним, і з королівством в цілому... хоча, звісно, основна мова йшла про Теодора.

– Суд вже провели?

– Ні, він відбудеться завтра. Ти вчасно прийшов до тями… Мені важлива твоя думка.

– Судячи з усього, найкращим вирішенням буде — вигнання.

– Що? – Королева аж ахнула. – Ні, цього не можна допустити.

– Равенно…

– Ні. Він — наш син.

– Так, він наш син… але я не тільки батько, а й король, і мушу дбати про всіх людей, – король з тяжкістю вимовляв ці слова. Для нього це було надзвичайно важко, але він вважав це правильним. Вигнання було найменш суворим покаранням у цій ситуації. І навіть якщо всі дізнаються правду, про те, що король живий, це мало що могло б змінити.

– Ні, – наполягала королева, похитуючи головою. – Нізащо. Ти не маєш права! Він – твій син! Мій син! І ти хочеш вигнати його, як злочинця?

– Равенно! – король трохи підвищив голос, скільки йому вистачало сил.

Королева різко підвелася, відкинувши його руку, що тримала, і вибігла з кімнати.

– Равенно! – король хотів кинутися за нею, але його тіло було надто слабким.

– Батьку… Вона заспокоїться, усе зрозуміє.

– Не впевнений… Вдруге втрачати дитину – це надто боляче.

Королева Равенна мчала коридорами палацу, палаючи гнівом і згораючи від страху. Вона лише нещодавно знайшла його…

«Як він може знову відбирати його в мене?..»

– Пропустіть! – владно сказала вона перед входом до в’язниці і зайшла всередину, щоб побачити того, кого так прагнуло її серце.

Темрява і важке, вогке повітря зустріли її внизу, де перебував Теодор. Серце її стиснулося від болю. До цього вона не могла наважитися прийти. Вона так сильно відчувала провину за все, що сталося, що просто не могла цього зробити. А ще вона боялася... страшенно боялася побачити ненависть в очах Теодора. Та після того, що вона почула... відтягувати цю зустріч було більше не можливо.

– Тео, – тихо звернулася королева. Він сидів на підлозі, притуливши голову до колін, ніби спав, та тіло його здригалося від болю. – Тео… з тобою все гаразд? – Та він не відповів.

– Тео! – скрикнула вона.

Тільки на третій раз він підняв голову і поглянув на неї.

– Мамо… ти прийшла, – сумно промовив він.

Сльози виступили на очах королеви.

– Що з тобою?

– Нічого. Все гаразд, – тихо сказав він. – Я радий, що ти прийшла. Я хотів... вибачитися...

– Ні… це мені… Нам треба вибачатися. Пробач, що нічого не зробила для тебе, що залишила… Ти ні в чому не винен.

– Виявляється, любов матері справді найсильніша у світі… Я щасливий, що зміг це відчути...

– Я ніколи тебе не залишу… Ніколи, куди б ти не пішов, – королева впала на коліна і гірко заридала.

– Хм… не смерть… вигнання, – Теодор миттєво зрозумів все, проте в голосі не було радості. Його тіло та розум були надто змучені.

– Просто скажи, що з тобою… я бачу — щось не так.

– Це просто наслідки клятви… Все нормально.

– Клятви? Кому ти її дав?

– Це не важливо… І мамо, не треба... їхати зі мною... Я не хочу, аби ти покинула все заради мене...

– Ні… я поїду.

– Ні. Це не зробить нікого з нас щасливим. А почуття провини... воно стане тільки сильніше і просто з'їсть мене. Я спробую почати все з початку... з чистого листа...