Розділ 63.3

Відведений тиждень підходив до кінця. Я не відмовилася від своєї обіцянки повернутися до палацу як помічниця Олівера. Чомусь мені здавалося, що проведений разом час справді допоможе мені краще розібратися у власних почуттях.

Та перед від’їздом я вирішила навідатися до храму й поговорити з кимось про ті сни, що я бачила. І хоч вже деякий час вони мене не турбували, я все одно не могла перестати про них думати. Я досі не зрозуміла, що саме вони означали. Можливо, зараз вони вже й не мали великого значення. Та все ж… хотілося спробувати з’ясувати. І, слухаючи поклик серця, я пішла саме до того храму, де виріс Теодор.

Я знову стояла перед воротами величного, старовинного храму, і в пам’яті сплив той день, коли я прийшла сюди вперше. Скільки тоді було в мені віри, скільки надії…

Я тихенько ступила всередину. Храм зустрів мене тишею й напівтемрявою. Свічки м’яко тремтіли, кидаючи жовтаве світло на старі фрески. У повітрі пахло воском, ладаном і ще чимось незрозумілим, але приємним. Здавалося, храм був зовсім порожній. Я кілька разів озирнулася – нікого.

«Можливо, варто почекати… а поки…»

Одна зі статуй у центрі храму притягувала мій погляд. Богиня долі.

«Чи справді є невідворотна доля? Чи можна її змінити?.. А головне – чи варто?»

Я підійшла ближче, зупинилася прямо перед нею.

«Я б хотіла попросити… Та сама не знаю, про що. Хочу, аби ти подала знак, вказала шлях. Але водночас – прагну самостійно обрати свою дорогу. Я… не знаю, не знаю про що просити…»

Я ще трохи постояла з заплющеними очима. Потім відкрила їх… і здригнулася.

Позаду мене хтось стояв. Не подав жодного звуку, не наближався, просто спостерігав.

Я різко обернулася.

Переді мною – молодий жрець із низько опущеною головою. Та щойно я поглянула на нього, він підняв очі й заговорив:

– Ви Каміла Рільє?

– Так… це я.

– Верховна жриця чекає на вас.

Мене знову повели тими самими однаковими коридорами, повз ті самі однакові двері... Мене знову залишили наодинці так само як і тоді.

Я тихенько постукала в двері і зайшла в середину.

– Рада тебе бачити, дитино. – Верховна жриця люб'язно посміхнулася.

– І я вас, – невпевнено відповіла я. Звідки вона знала, що я прийду?

– На твоєму обличчі читається розгубленість. Не хвилюйся. Сідай…

– Ви знали, що я прийду?

– Знала. Ще тоді, коли ти приходила вперше.

– То ви знаєте, чому я сьогодні тут?

– Можливо, – загадково усміхнулася вона. – Але краще, якщо ти сама розкажеш. Лише те, що вважаєш за потрібне.

– Гаразд…

Я розповіла про сни, що не давали мені спокою.

– Що ви про це думаєте?

– Ти думаєш, це було божественне одкровення?

– Не знаю… я не впевнена. Але вони були надто дивними… і я так чітко їх пам’ятаю… Та водночас – зовсім не розумію…

– Я не можу сказати, що вони означали. Можливо, це просто сни. А можливо – справді послання згори. Але…

Від її нерішучих слів мені стало прикро. Я щиро сподівалася на відповідь.

– Проте, – додала вона, – я можу сказати тобі дещо інше.

– Що саме?

– Щоб вони не означали – тепер це більше не має значення.

– Як це?.. Але чому?

– Усе сталося так, як і повинно було статися. Ну… майже. А відтепер ти вільна у своїх рішеннях. Ти сама будуєш свій шлях. Те, що не мало статися, – не сталося.

– Я не розумію…

– Скажімо так: твоя любов, твоя віра і добре серце допомогли зберегти той крихкий мир, що щойно почав проростати в країні. Діти мають бути з батьками. Тільки так, і ніяк інакше. І я попрошу тебе лише про одне… Пробач їм... за обман.

– Кому?

– Тим, хто тобі не байдужий. І тим, кому небайдужа ти. Ти зрозумієш із часом. Таких людей – не один і не двоє…

Я більше нічого не змогла від неї домогтися. Та, на диво, відчула полегшення. Принаймні на мене більше не тиснув тягар моїх незрозумілих снів. Я більше не мусила слідувати чужій волі. Я могла… просто бути собою. Бути вільною.

А вже завтра я поверталася до палацу.

Любі читачі, сьогодні  закінчила коротеньку історію "Трохи більше ніж колишні" і запрошую вас до її прочитання. Вона чудово підійде для відпочинку і гарного настрою.

Анотація: 

Колишні не дзвонять. Не приносять каву. Не ловлять поглядами серед натовпу і не притискають до стін у тісних офісних коридорах.
Але Аліса й Максим — виняток.
Їхня історія — це боротьба зі страхами, кроки через сумніви й надія на новий шанс.
Бо справжні почуття не зникають. Вони тільки чекають свого часу.

Легка, романтична історія. Перша книга серії «Трохи більше ніж...». Всім книги будуть самостійні.