Розділ 63.2

Два дні я просто насолоджувалася часом проведеним із родиною, і, наскільки це було можливо, намагалася ні про що не думати. Та мама... здається, вона все помічала. Важко сказати, скільки разів протягом дня я ловила на собі її сумний, стривожений погляд. Вона все ще мовчала, нічого не говорила, та я бачила – її серце боліло. От тільки... чи стане їй легше, якщо я поділюся з нею своїми переживаннями? Чи, навпаки, вона почне хвилюватися ще більше?

На третій день, коли всі вже полягали спати, мені знову не спалося. У голові крутилися ті самі запитання без відповідей... Я накинула халат і тихенько спустилася вниз. У домі було прохолодно – надворі різко похолодало. Нарешті прийшла справжня зима з морозом і білосніжним снігом...

Я постояла біля вікна, розглядаючи цей неймовірний зимовий пейзаж. І мені закортіло стерти з душі всі брудні плями – сумніви, рішення – й стати такою ж чистою, як сніг.

Зітхнула. Це було нереально. Час не повернути назад... Та навіть якби й можна було – не впевнена, що наважилася б щось змінити.

Я пішла на кухню, зробила собі гарячого трав’яного чаю – сподівалася, що він допоможе заснути. І так, із чашкою в руках, опинилася на дивані біля каміна.

– Не спиш? – почула тихий мамин голос за спиною.

Я обернулася. Прожиті роки були помітні на її обличчі, але вона все ще залишалася дуже гарною. Така сонна, ніжна, наче фіалка, вона стояла і з любов’ю дивилася на мене.

– Не спиться, – тихо відповіла я.

– Зрозуміло, – мама підійшла й сіла поруч. Якийсь час ми мовчки дивилися на вогонь, та вона все ж не втрималася:

– Я бачу, тебе щось турбує... Не хочеш поділитися?

– Не впевнена, чи варто, – відповіла я після короткої паузи.

– Чому?

– Не хочу, щоб ти хвилювалася ще більше...

– Ой, доню... – Вона ніжно погладила мене по голові, як у дитинстві. – А навіщо ж тоді близькі та рідні люди? Ми є один в одного, щоби розділяти біль, страх, тривогу – так само як і щасливі моменти. Невже ти залишила б мене в скрутній ситуації?

– Звісно, ні.

– От і я тебе не залишу. Якщо тобі стане хоч на краплинку легше – не вагайся. Просто розкажи.

– Добре...

І я розповіла мамі про своє перше – таке сильне, таке палке – кохання, що принесло мені стільки болю та розчарування... А ще – про вірного й надійного Олівера.

– Он воно як... ти зустріла своє кохання в тому палаці...

– Я так думала. Тепер уже не впевнена. А ще ж є кронпринц...

– Хм... усе й справді непросто.

– Так... А що думаєш ти? Що мені варто робити?

– З того, що ти мені розповіла, я можу сказати, що вони обоє тебе кохають.

– Я знаю. І саме це ускладнює все ще більше...

– Знаєш... не поспішай. Дай собі стільки часу, скільки потрібно, навіть якщо це місяці. Ти нікому нічого не винна. А ще подумай ось про що...

– Про що?

– Окрім чоловіків, їхніх і твоїх почуттів, подумай про життя, яке ти для себе збудуєш. Ти сказала, що з Теодором покінчено, але я бачу – ти до нього ще не байдужа. Та й до Олівера, як на мене, у тебе теж є почуття. Тож уяви своє життя, якщо обереш когось із них... або нікого. І таке теж можливо.

– Але ж Теодор у в’язниці... він накоїв стільки лиха...

– І якщо ти не можеш із цим упоратися, якщо це для тебе перешкода – не варто довго вагатися. Помиляються всі – і Теодор, і Олівер, і ти. Питання в тому, які помилки ти здатна пробачити й прийняти в серці, а які – ні. І чи розкаюється людина... ось що важливо.

– Ну от... спочатку ніби все спростила, і вже здавалося, що рішення знайдено... а потім знову все складно...

Мама засміялася.

– Тому я й кажу – не поспішай. Минуло ще зовсім мало часу.

– Гаразд... Я так і зроблю. І справді – часу в мене достатньо...

– Молодець.

Ця розмова дуже мені допомогла. Я перестала себе підганяти, перестала силувати себе до рішення. І прийняла те, що мої почуття зараз розділені. У моєму серці – двоє чоловіків.

А наступного дня до мене завітала ще одна людина, яка завжди вміла заспокоїти й підтримати – Ебі.

– Пані Каміло, до вас гості, – гучно повідомила Велія.

Я здивувалася – нікого не чекала, нікого не запрошувала. Спустилася сходами – й побачила свою улюблену подругу. Зараз вона більше нагадувала круглий м’ячик, а не ту дівчину, яку я знала. А ще цей «м’ячик» дуже недобре на мене дивився. Я аж зупинилася на півдорозі.

– Ебі... я така рада тебе бачити! – сказала я, усе ще не наважуючись підійти ближче. Погляд у неї був надто суворий.

– У тебе совість є? – почала вона без привітання.

– А?

– Мало того, що з тобою було неможливо зв’язатися через усі ці перевороти... Так ти ще й не додумалася дати знати, коли повернулася додому! Я ж хвилююся! – вигукнула вона... і раптом розплакалася.

– Ебі... ну що з тобою? – Я розгубилася, не знала, як реагувати. Єдине, що спало на думку – обійняти її. Я швидко підійшла, обійняла свою дорогу подругу. Отримала від неї цілком заслуженого стусана... і такі теплі обійми. Вона плакала недовго, і вже за кілька хвилин на її обличчі з’явилася несмілива усмішка.