Розділ 63.1

Речі я зібрала доволі швидко і, попрощавшись з Лірою, вирушила в дорогу. У мене ще не було нагоди поговорити з родиною, але ми вже встигли обмінятися короткими листами, тож я добре знала – вони чекають на мене в нашому столичному будинку. На кареті туди їхати десь із пів години, але мені так кортіло дістатися якнайшвидше, що я ладна була скочити на коня і помчати до дому.

Власне... так я і зробила. І в ту мить мені було байдуже, що про мене подумають. Я навіть речі не взяла. Їх мені пообіцяли доставити протягом дня, що мене цілком влаштовувало.

І так вже за п'ятнадцять хвилин я була вдома.

Зупинилася перед знайомими дверима й на мить завмерла. Пройшло не так уже й багато часу з моменту, коли я була тут востаннє, але було таке відчуття, наче минула вічність. Дім був абсолютно таким самим, як і в день мого від’їзду, та чомусь здавався зовсім іншим.

Я знала, що всередині мене чекає любляча родина, та чомусь… заходити було страшно.

Напевно, я боялася розчаруватися, як це вже ставалося багато разів за останній час.

«Геть усі страхи… Це все лише в моїй голові…», – подумки насварила себе і сміливо зробила крок уперед.

Тихенько відчинила двері і зайшла всередину.

Одразу відчула запах маминого вишневого пирога. Мама завжди пекла пироги та пиріжки самостійно, дуже вже вона любила це діло. Ось і зараз цей запах, знайомий мені ще з дитинства, огорнув теплом і любов’ю...

Я тихенько пройшла далі, торкаючись рідних стін і прислухаючись до неголосних звуків, що доносилися то тут, то там...

Аж раптом з’явилася одна з наших небагатьох служниць, яка допомагала на кухні, Велія.

– Пані?.. – здивовано прошепотіла вона. – Пані, це ви?

– А хто ж іще? – усміхнулася я.

– Пані Сандро! – крикнула жінка у весь голос з неприхованою радістю. Від її гучного голосу я аж злякалася, а в сусідній кімнаті, здається, щось впало на підлогу. – Ваша дочка приїхала!

– Не варто було..., – я хотіла сказати "кричати так голосно", але і тут мені не дали договорити. Надто вже Велія була рада мене бачити, що почала тараторити без перестанку.

– Та як же! Та чому ж не попередили? Ми б вам таке свято влаштували! – метушилася навколо мене Велія.

– Не треба ніяких свят. Я просто... рада бути вдома.

І в ту ж мить у дверях з’явилася мама. Вона швидко підійшла й обійняла мене так міцно, що в мене перехопило подих.

Її обійми стерли з моїх плечей тягар останніх тижнів. Вона пахла домом, турботою і спокоєм. Так пахне тільки мати.

– Ти така худа... – прошепотіла вона. – І втомлена. Ох, доню...

– Я в порядку, – відповіла я, хоча в горлі стояв ком. – Просто дуже скучила.

– Ми теж… Господи, як ми хвилювалися! Особливо після того, як гвардія зникла зі столиці. Ніхто нічого не пояснював! А потім стало відомо, що відбір призупинено… – Вона трохи відступила, заглядаючи мені в очі. – Там, у палаці… з тобою все було добре?

Я вагалася лише мить, а потім кивнула.

– Все добре. Зі мною не сталося нічого поганого... просто було трошки страшно, – сказала я напівправду, аби заспокоїти неньку. Їй не варто було знати подробиць, тим паче, що я й справді не постраждала.

Мама з сумом в очах поглянула на мене, ніби розуміла, що я щось приховую, але не сказала ні слова. Лише взяла мене за руку і повела до кухні.

– Ходімо. Поки пиріг ще теплий. І не смій мені відмовлятися. Велія вже накриває на стіл.

"Відмовлятися? Від маминого пирога? Ні за що на світі..."

Я сіла за старий дерев’яний стіл, якому було дуже далеко до вишуканості та краси королівських меблів, але ж наскільки приємніше було за ним сидіти. Велія метушилася біля поличок, озираючись на мене, ніби все ніяк не могла повірити, що я нарешті вдома.

– А де тато? – запитала я, відламуючи шмат пирога.

– У справах. Має бути ввечері. Але тепер, коли ти вдома, вечеря буде святкова – хочеш ти того чи ні.

Я засміялася крізь сльози. Мама завжди була впертою в усьому, що стосувалося родини.

Ми говорили про все й ні про що. Я згадувала природу навколо палацу, смачну, хоч і занадто вишукану їжу, розповідала про людей, з якими познайомилася й подружилася, трохи повідала про те, що відбувалося останнім часом, намагаючись додавати якомога менше подробиць і ретельно оминала згадки про Теодора. Мені досі було боляче говорити про все, що сталося між нами.

Мама не вимагала пояснень. У якийсь момент вона просто попросила зупинитися й відпочити. Ми пішли разом до моєї кімнати й просто лягли поряд. Її обійми були теплими, затишними… а ще — напрочуд спокійними. Я повністю віддалася цьому моменту, відклавши всі тривоги на потім.

А ввечері на мене й справді чекала святкова вечеря в колі сім’ї. І говорили, сміялися, і просто раділи цій миті, цій можливості бути зараз разом.

І тільки пізно ввечері, коли я залишилася наодинці в своїй кімнаті, на мене нахлинули тяжкі незрозумілі емоції. Я дивилася на такі до болю знайомі речі – і не впізнавала... Все залишилось таким самим, але все ж змінилося... змінилася їхня цінність для мене. Те, що раніше здавалося незначним, зараз відчувалося напрочуд важливим. Так само і я...