Розділ 62.2

У повітрі повисла важка, глибока тиша. Вона тривала лише мить, але здалося, що минула вічність. Серце стукало десь у горлі, а почуті слова не вкладалися в реальність. Так... Я пам’ятала його зізнання, але тоді все було інакше. Тоді мої почуття були чисті й прозорі, наче джерельна вода. Зараз же всередині мене вирувала буря, і я не могла зрозуміти, чого насправді хоче моє серце… і моя душа.

Останнім часом ми з Олівером дуже зблизилися. Його дотики не викликали відторгнення чи огиди – навпаки, вони були теплими й приємними. Але… чи це було те саме почуття? Я не розуміла. Здавалося, все, що я колись знала, усе у що вірила, що стосувалося кохання, і стосунків між двома людьми, зникло, розтануло наче ілюзія. І мені ще тільки належало знайти правильні відповіді.

З Теодором я горіла у вогні пристрасті, та, можливо, це не те, за що варто триматися, коли йдеться про справжні, довготривалі стосунки. Можливо, тихе, спокійне щастя – краще. Але я не знала. І щоб це зрозуміти, мені був потрібен час. І я точно не зможу зробити це тут, в палаці, поруч з Олівером.

– Я… Пробач, – ледве вимовила я, і опустила голову ховаючи своє почуття провини.

"Скільки разів я вже ранила його? Скільки разів відмовляла? Та навіть зараз… я не могла погодитися просто так. Легковажно. Якщо я дам згоду, а потім відмовлюсь – йому буде ще болючіше."

– І знову ти мені відмовляєш… Нічого не змінилося. Навіть без Тео на горизонті, – з відчаєм сказав Олівер після паузи.

– Мені просто потрібен час, щоб розібратися в собі… Занадто багато всього сталося останнім часом.

– Я ж не прошу тебе негайно вийти за мене чи почати стосунки. Я прошу лише залишитися. Дати нам шанс. Дозволь мені пізнати тебе краще. Дозволь собі пізнати мене. Дай можливість завоювати тебе.

Це звучало розумно. Та сильне бажання втекти зі стін палацу було неможливо побороти…

– Але в якому статусі я тут залишуся? Відбір, наскільки я зрозуміла, відкладено на невизначений час…

– Так, відкладено. Спочатку треба розібратися з нагальними справами. Можливо, відбір проведуть після коронації… А можливо, все буде інакше. Я можу просто оголосити тебе переможницею.

– Що? Але ж так не можна…

– Можна. Ти брала участь у відборі – і я тебе вибрав. А те, що відбір не завершено – не має значення.

– Але я не згодна.

– Я знаю. Та в мене ще є час переконати тебе – поки не призначено нову дату. Тож залишся. Прошу. Будеш моєю гостею. А якщо хочеш – зроблю тебе своєю помічницею.

– Я? Помічниця?

– Не хвилюйся, я не буду навантажувати тебе надмірно... Займатимешся тим, що тобі цікаво… тією ж благодійністю, наприклад.

Звучало розумно, і навіть заманливо. Я відчувала, що винна йому цей шанс... принаймні спробувати... зблизитися. Можливо я була винна його і собі.

– Ти відпустиш мене... потім? Якщо я вирішу піти?

– Відпущу. Обіцяю.

– Добре… Я залишуся. Але…

– Так! Каміло, ти не пошкодуєш! – Олівер підскочив з місця і вже за мить опинився поруч та міцно обійняв.

– Стривай. Є одне «але»…

– Яке? – радісно запитав він. Здавалося, він уже отримав бажане, тому будь-які «але» його не лякали.

– Я поїду на тиждень. І тільки після цього повернуся й стану твоєю помічницею.

– Поїдеш?.. – Його запал дещо згас. На таке «але» він явно не чекав.

– Так. Я скучила за родиною. Хочу провести з ними хоча б трохи часу. До того ж мені треба навідатися до храму – розібратися з клятвою. І, можливо, це займе більше часу, ніж я собі уявляю.

При згадці про клятву Олівер помітно похмурнів. Він опустив очі, замовк… І мені стало тривожно.

– Ти можеш не ходити до храму.

– Що? Чому?

– Теодор відмінив клятву, яку ти йому дала.

– Відмінив? – прошепотіла я з недовірою.

Я не могла в це повірити. Його поведінка, його слова… його бажання, щоб я належала йому… Все це не в’язалося з ідеєю, що він добровільно скасував клятву.

– Так. Ти вільна від нього. Тож просто повертайся через тиждень.

З тону його голосу, з виразу обличчя було зрозуміло: він хоче закрити цю тему і більше до неї не повертатися. Але це було занадто важливо для мене.

– Як це сталося? Ти його змусив? Погрожував?

– Що?.. – Олівер здивовано і навіть з насмішкою подивився на мене. – Ні. Нічого такого.

– Ти що його вбив? – глухо запитала я. Це б усе пояснило.

– Ні. Не вбивав я його. – сказав він так, ніби мав на увазі "за кого ти мене маєш?" – Я просто поговорив з ним. Пояснив логічно, що так буде краще.

Тепер моя черга була дивитися скептично.

«Пояснив… Просто… Ага...»

– Чому просто не скажеш правду?

Олівер кілька секунд дивився мені в очі, а потім відвернувся і тихо промовив:

– А вона настільки важлива? Все що тобі потрібно знати: ти вільна від клятви, а Теодор живий і здоровий.