Розділ 62.1

Пройшов тиждень з моменту весілля... Весь цей час допити не припинялися. Постійно з’являлися нові подробиці. За цей період полетіло багато голів, ще більше людей втратило статус і статки. Кларису та всю її родину було страчено. Декілька наближених до них сімей спіткала та ж доля.

А от щодо Тео... я так нічого й не дізналася. Не мала гадки, що з ним сталося після того, як його вивели з тронної зали. Питати когось стороннього не хотілося, а Олівер... він був надто зайнятий весь цей час, тому я не наважувалась його турбувати.

Та найдивніше — мене досі не почала мучити клятва, яку я дала. Уже мали б з’явитися перші симптоми. Наскільки я знала, у тих, хто порушив клятву, все починалося поступово: спочатку легкий, періодичний біль — радше як нагадування. Потім — усе частіше й сильніше, поки не починається постійне недомагання. Якщо нічого не зробити, можливий навіть летальний результат. У деяких випадках храмовники могли допомогти, але не завжди.

Був ще один спосіб позбутися дії клятви — смерть того, кому ти присягнув, якщо, звісно, у клятві не зазначено "й після смерті дійсна". Саме тому мене почали тривожити думки, що, можливо, Тео вже мертвий. Подібне припущення завдавало болю. Я не хотіла в це вірити. Навіть зараз... я все одно хотіла, щоб він знайшов спокій у душі. Щоб був щасливим.

Наївно... Дуже наївно. Навіть якщо Тео не стратили, і не збираються... він у в’язниці. Який уже там спокій, яке щастя...

Але саме цього бажало моє серце.

– Пані, з вами все гаразд? – тихо запитала Ліра, яка тепер була моєю особистою служницею.

Я більше не жила в кімнаті для прислуги. Мене переселили в ті самі покої, в яких я мешкала під час відбору. Щоправда, інших дівчат тут уже не було — їх давно відправили додому. Сьогодні поїхала остання — Ізабелла.

За ці кілька днів ми навіть встигли трохи зблизитися. Принаймні, вона вже не хотіла позбутися мене. А ще розповіла мені історію свого знайомства з Олівером.

Виявилося, що вони – друзі дитинства, якщо так можна сказати, оскільки їхні відносини важко назвати надто теплими. Батьки з обох сторін дуже сподівалися, що з віком діти зблизяться і колись одружаться. Але сталося зовсім інакше: вони терпіти не могли одне одного з перших днів. Кожна спільна хвилина була для них як покарання. Вони сварилися. Навіть билися, за що звісно обоє отримували покарання.

По секрету Ізабелла зізналася, що поки Олівер був маленьким, саме він найчастіше отримував від неї на горіхи — і навіть плакав, а ще плакав як малий карапуз. Ця історія сильно розсмішила мене... Я була рада дізнатися про Олівера трохи більше.

– Але він хороший, – додала вона наприкінці, вже значно серйозніше.

– Ти так вважаєш?

– Так. Ти не пошкодуєш, якщо обереш його...

– Я... не...

– Перестань. – В своїй улюблені дещо зверхній манері зупинила вона мене. – Я все бачила. Те, як він дивиться на тебе. Та й ти – не байдужа до нього.

"Я? Не може бути..."

А потім Ізабелла поїхала. І я залишилася сама.

"Що я тут досі роблю?"

"Здається, настав час поговорити з Олівером."

– Ліро, я хотіла б зустрітися з принцом.

– Звісно, я дізнаюся, коли він зможе вас прийняти.

– А можеш просто провести мене до його кабінету?

– Ем... Так, звісно. Але не впевнена, що принц зараз зможе вас прийняти.

– Нічого. Принаймні, прогуляюся.

Мені пощастило — я зустріла його неподалік від дверей його ж кабінету. Він йшов задумливий, і здавалося зовсім не дивився куди йде. Та як тільки помітив мене – одразу змінився. Розправив плечі, на обличчі з’явилася тепла посмішка. От тільки, дещо в глибині його очей все ж не давало мені спокою, та я вирішила не розпитувати. Він і так тримав на своїх плечах занадто багато.

– Леді Каміло… Як ви тут? – Очевидно, Олівер зовсім не очікував мене зустріти тут. Він виглядав здивованим, та все ж був радий.

– Я хотіла зустрітися з вами…

– Справді? – його усмішка стала ширшою.

– Так. Хотіла дещо обговорити.

– Тоді... прошу в мій кабінет. Ліро, принеси нам, будь ласка, чаю й чогось до чаю.

– Так, звісно.

– Проходь. Я дуже радий тебе бачити. За всіма цими справами, зовсім не мав часу.

– Нічого. Я розумію, – відповіла я й пройшла до кабінету, роздивляючись навколо.

Місце було незвичним. Яскраве, живе. Скрізь — різні дрібнички, що надавали кімнаті тепла й характеру. Абсолютно несерйозне оформлення, як для кабінету та ще й кронпринца... майбутнього короля. Саме таким я й сприйняла Олівера при нашій першій зустрічі – легковажним. Але це було не зовсім так. Він міг бути таким — коли дозволяла ситуація. А в інший час був серйозним та надійним.

– Ти як себе почуваєш? Все добре? Може, тобі щось потрібно?

– Ні… все добре. Мені нічого не бракує.

– А ти… як ти?

Я хотіла поговорити про інше. Але вирішила дочекатися Ліру — не хотілося, щоб нашу розмову перервали. Та й узагалі мені було важко наважитись.